Світлана Поваляєва - БАРДО online

Юра водночас бачить стільки усіляких суджень про своє життя, що лише в осмисленому вигляді вистачило б на десятки шкільних творів. «Дитинство привида», «Привид в людях», «Привидові університети». Це вони в школі проходили, це написав письменник на прізвище Горький. «…я мала багато „переломних“ подій і переживань, тому що розбудити мене намагалися все частіше і наполегливіше. Але я лишалася тупо статичною, не в змозі відрізнити чуття від нафантазованих емоцій…

За слово „тупо“ мені знизили б оцінку, як за несамохіть вжитий вульгаризм, зауважує Юра.

…коли я зрозуміла, що всі ці події відбуваються не зі мною, а з іншими, не в мені, а назовні, що я не маю до них жодної живої дотичності, а просто споглядаю власну фантазію себе в усіх тих історіях, я полюбила цвинтарі. Тому що між історіями живих й історіями мертвих немає різниці. Якщо вже я не монтуюся з історіями живих, бо не маю власної, то краще тоді фантазувати серед мертвих, маючи за відправну точку лише скупі вихідні дані на їхніх надгробках. На цвинтарі я почуваюся єдиною паспортисткою у паспортному столі якогось спорожнілого після ядерного вибуху містечка на вимерлій планеті. Тут я взялася читати фантастів. Раніше вони дратували мене своєю штучністю: що вони можуть знати про світ безперервного усвідомлення уві сні?!

Простір довкола мене зазвичай коливався золотаво-зеленкуватий, немов озерна вода, або вода у моєму занедбаному акваріумі, або як тінь від наскрізно просвіченого сонцем виноградного листка на книжковій сторінці. Я отримувала щодня листи від равликів…

Я можу себе визначити: я інфантильна. Не дитинно-безпосередня, щира або наївна — саме інфантильна, мовби якась принцеса-рептилія, царівна Вуж. Пробудження у нормальному людському повсякденні породило ненависть до себе. Я стала злою. Точніше — навіженою, і скаженство це інколи виходило з-під контролю: я могла впасти в шал і покалічити себе, оточуючих, розтрощити довколишній простір матеріальних предметів, кричати так страшно, що міські тварини тікали і ховалися. Здавалося, я маю повний рот калу, просто набита лайном і сміттям, і все це негайно треба виблювати, вичистити…

Через ці рядки шкільного твору моїх батьків запросили б до школи, а мені запропонували б відвідати шкільного психолога.

…Я приходила на цвинтар — до старих, нашарованих, як пиріг, склепів — читати, доки було відносно тепло, тепло, парко, спекотно, тепло, прохолодно і ще стерпно. Тільки наприкінці жовтня, коли вже книга замерзала в руках і тремтіла на вогкім вітрі, а денне світло скулювалося зі швидкістю вкинутого в окріп слимака, я ходила до цвинтаря просто так, без книжки. Взимку блукала поміж надгробків, провалюючись до щиколоток у хруську шкарубу всохлої трави і галуззя, притрушених незайманим снігом. Влітку — сиділа незворушно до ранку. Іноді при Повні можна було продовжувати читати, зір поволі непомітно призвичаювався, переповзаючи сутінки.

Тоді я прочитала у Рея Бредбері про марсіанина, котрий перетворювався на того, кого у ньому бачили люди, аж поки не опинився у натовпі. Натовп існує, щоб знищувати. Ця історія багато чого пояснила мені про мене. Відкрила очі на те, чим я є: „марсіанином“, що набуває форми історії кожної зустрічної людини. Зрозумілим зробився мій вроджений ірраціональний жах перед натовпом і невміння слухати чиїсь оповідки. Читати після цього Лавкрафта було помилкою. Нічого страшнішого за людину з її життєвими історіями бути не може. І я забила на фантастів.

Ще один підлітковий вульгаризм.

Фентезі мені видалося бутафорським і претензійним. Навіщо вигадувати й прикрашати історії, коли їх і без того повно? Цілий світ.

Колись один макабричний анестезіолог, з яким я мала вимушений безпосередній контакт на операційному столі, сказав, що маска мені дуже личить. Премедикація димедролом на той момент уже зробила свою чорну справу, позбавивши здатності відчувати будь-що, навіть реагувати на чорний гумор. Я всоталася у маску і побачила морок. Я його усвідомила. Він пронизував до кісток, мов листопад з першими приморозками. Я стала ним.

Батьків спитали б, яку саме і коли я пережила операцію, і вони б перезирнулися і сказали хором: „Ніколи. У неї ніколи не було ніякої операції“».

У молитовні дощить — наче під стелею ввімкнулися аварійні протипожежні розпилювачі. Священик похапцем запалює всюди тонюні бурштинові свічки, але ті його не слухаються — гаснуть, вислизають, падають, ламаються, священик пітніє, почувається якимось дресирувальником, приборкувачем стихій, девідом копперфілдом — що ревніше він молиться, то чіткіше проступають довкруж слова, цілий рій розлючених ос, вир схарапуджених метеликів, і всі вони заплутуються у пелені дощу, захлинаються, падають долі й котяться, наче горох