Світлана Поваляєва - БАРДО online

— У тебе дочка щезла, а ти п’єш! Треба молитися за неї!

— Вона померла! — кричить батько, і очі його наливаються масно-чорною гуашшю крові. — Ти, лушпайка, не смій говорити про Юру! Не смій тут базікати про Господа, ти!

— Ви хоч розумієте, що я не є вашою власністю! — кричить Юра. — Ти, мамо, коли пиляла мене своїм загубленим життям, яке ти поклала на нас із татом, ти хоч іноді, хоч на мить, могла би припустити, що ми — не твій хатній олтар і що ти сама хотіла порядного чесного чоловіка і дитину, доньку причому, і що мати дитину — це радість, якщо ти її хотіла, і що мені мо… гло… же… бути ще гірше, ніж тобі, бо ти усього лише не вмієш тішитися з того, що отримала бажане, а я взагалі не бажала, може, у тебе родитися, мені взагалі не було з чого тішитись чи не тішитись, я не ма… ла… ю… тиму… вибору просто, ти спитала мене, чи я хочу пожертвувати своїм життям, своєю свободою заради твоїх ілюзій, твоєї пихи?!

— Не смій говорити, що вона померла! Господь милостивий, моє серце сказало б мені, якби вона померла! Не смій кричати на мене! — волає мама, з неї стрімко витикаються, набрякають, видовжуються сірі варені моцаки, мокре галуззя і собачі хвости. Батько згортає рукою все, що є на столі, ніби загрібає воду. Горнята, понакривані серветками слоїки з підозрілим вмістом, тарілки вибухають скалками і безгучно загрузають у глині, перемішаній зі сміттям, хлібними крихтами і курячим пір’ям. Батько хапає ножа, навіжено лаючись, кидається вперед — туууууууу. Туууууууууу. Туууууууууууу.

Туууууууу. Туууууууу — гуде у вусі тому, хто зараз дзвонить до цієї хати і марно чекає на відповідь. Юра кидається між батьком і матір’ю. Ляскає в абажурі під стелею лампочка і зрушує крижаною електричною зливою долі. Телефон замовкає, простір порохнявіє сутінково й дужче скулюється, огортаючи слизом дві закляклі, як були, фігури. Підлога заростає кригою.

Ніж лунко падає на кригу й елегантно запливає під плиту, звідки його хрін тепер витягнеш. Чоловік труситься від струму, жінка — куряча гузка на ніжках, — святенницьки схлипуючи і розсіюючи навсібіч мокре пір’я хресних знамень, дріботить геть з кухні.

— Господи! — хрипить чоловік, втупившись у простір перед собою, ніби намагається роздивитись ту скляну стіну, ту зливу, яка зупинила його навіжену лють. Але він незрячий. Заходить кішка і дивиться на Юру. Чоловікові підгинаються ноги, він опускається на стілець і повторює: — Господи! Якби я міг у таке повірити, — він звертається до кішки, — я би заприсягнувся, що Юрка щойно схопила мене за руку і не дала вбити.

Кішка, обережно обходячи Юру, підходить до чоловіка, застрибує йому на коліна і вмикає свій котячий мотор. Порвані мотузки і рушники звисають з чоловіка, цівка масної чорної гуаші витікає з рота йому на підборіддя і тече за комір, він притискає до себе кішку, але насправді він притискає брилу, люляє її, наче немовля, брила потріскує і тихо вкривається мохом. Надворі темніє, наче на грозу (хоча звідки взятися грозі у вересні), а в кухні вже зовсім темно.

Юрі здається, ніби темрява рухається довкола неї, за нею, поперед неї і що простір складено з окремих напівпрозорих жилкуватих брил кварцу. Ці тендітні матерії осені, багряний цукор, мильні дотики рослин, розшаровані запахи, застояні кольори, всесвіти золотої плісняви. Священик так і стоїть посеред свого городика, але вже не у благості, втішений красою божого задуму, а спантеличено роззираючись. Його збентеження морською травою росте йому з вух морською травою. Гігантські комахи дирижаблями зринають у грозове небо, починає накрапати дрібний дощик. У густому повітрі тьмяно проступає на мить даґеротипне зображення Миколи Амосова. Юра, рясно засіяна краплинами, що стрімко проростають лускою, запливає до молитовні, а луска так само стрімко зсихається й відлущується з тим звуком, ніби на старий жовклий тиньк шепоче натовп шамкотливих бабусь у чорному. Химерно смерклий затишний простір повниться низьким тривожним потріскуванням і гудінням — або комах, або молитов — проказаних і невисловлених, що є переважно проханнями і скаргами, може, зрідка, подяками й обіцянками, але ніколи не співчуттям до всіх живих істот. Але і комах, що втекли від дощу, дійсно понапихалося від негоди подалі в тепло, як гебістів до храму Московського патріархату, коли на Великодню службу ось-ось має нагрянути президент з почтом. Повітря тисне. До Юри наближається картинка під шклом, і шкло безгучно повзе навсібіч зіркою тріщин. Паперові картинки прокволо займаються і тліють, глухо, як далекий удар грому, падає і котиться підлогою якийсь предмет — келих, чи пак чаша, нажахане лице священика зринає з усіх кутів й вивергає з рота велетенські веселкові бульки. Щось коїться, але ніхто не розуміє, що саме, хоча принаймні двоє істот сприймають це щось, причому абсолютно по-різному. Священик, наприклад, певний кінця світу й не певен, що подужає вигнати з хати диявола. Він не тямить, що має спершу робити: гасити ікони чи творити молитви на вигнання винуватця пожежі. Тому він безладно метушиться і хреститься. Гупає і розбивається шиба. «А побий тебе грім!» — скрикує священик, і його опановує регіт: грім-бо вже й без його нечестивих вигуків побив!