Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Подумки Бракемар намагався відтворити життя і стояв на тому, що думка повинна показувати зуби й пазурі. Але його теорії були схожі на дистилят, до якого не перейшла життєва сила; їм бракувало того чудового складника надлишку, який, власне, й надає смаку всім стравам. Його плани були неживі, хоч у логіці їхньої побудови ніхто б не знайшов жодної помилки. Так у дзвона через невидиму тріщину зникає гарний звук. А, мабуть, усе через те, що Бракемар був занадто сильний у мисленні й мав замало grandezza [5] Величі духу (італ.) . , природженої desinvolture [6] Невимушеності (франц.) . . З цього погляду він поступався старшому лісничому, для якого сила була, наче добра, стара мисливська куртка: що частіше вона просякає потом і кров’ю, то стає зручніша. Через це в мене й склалося враження, що Бракемар готовий встряти в лиху пригоду; у таких сутичках ще й досі моралісти гинуть від руки практиків.

Певне, Бракемар здогадувався, що старий дужчий за нього, а тому й привіз із собою молодого князя. Нам же здавалося, що в діях князя були зовсім інші мотиви. Часто такі різні люди ставали дуже дивними спільниками. А може, то князь використав Бракемара, як використовують човен, щоб переплисти річку. В тому кволому тілі жив великий потяг до страждання; князь, як у сні, майже не думаючи про те, але впевнено, тримався обраного напрямку. Коли на полі бою ріжок кличе до нападу, добрі вояки, помираючи, ще підводяться з землі.

Згодом ми з Ото часто згадували ту розмову, що точилася не під сприятливою зорею. Князь майже не озивався, а Бракемар нетерпляче виявляв зверхність, і з того, що він казав, прозирав технік. Видно було по ньому, що йому в душі смішні наші сумніви, і хоч він жодного слова не казав про свої плани, але докладно розпитав усе про ліси та луки. А ще жадібно вислухав подробиці авантури, в яку вплутався Фортуніо, та його загибелі. З його запитань ми бачили, що він планує піти туди на розвідини або й щось зробити, і боялися, що він тільки зіпсує справу, як може зіпсувати свою справу поганий лікар. Адже, зрештою, не випадково ж і не задля розваги старий, використовуючи лемурів, почав виходити з лісових хащів і розгорнув активну діяльність. Раніше таку потолоч трактували як дрібних злодіїв і швидко їх спекувалися, і їхнє посилення свідчило про те, що сталися глибокі зміни: порушився лад, погіршилося здоров’я, ба навіть добробут народу. Треба було діяти, а для цього мали знайтися люди, що дбали б про лад, і нові теологи, які чітко розпізнавали б зло, від його симптомів до найглибшого коріння; аж тоді удар освяченого меча, мов блискавка, розітнув би темряву. Через це окремі, не зачеплені розкладом люди також мали чіткіше виявити свою позицію і міцніше триматися гурту — як збирачі нового скарбу законності. Людина ж бо живе цілком інакше, коли ставить перед собою куцу мету. Але тут ішлося про життя високої міри, про саму волю та людську гідність. Щоправда, Бракемар вважав такі плани марнославним хлоп’яцтвом, бо сам думав відплатити старому його ж таки монетою. Він утратив самоповагу, а з цього починається все лихо між людьми.

Та даремна розмова, в якій ні ми, ні Бракемар не могли переконати одні одних, тривала майже до світанку. Якщо нам годі було порозумітися словами, то в мовчанні нам відкрилося багато чого. Перед остаточною ухвалою зустрілися три духи, як три лікарі коло ліжка хворого. Один ладен був удатися до ножа, другий хотів пожаліти хворого, а третій розмірковував про якісь особливі ліки. Та що важить людська рада й людська воля, як доля вже визначила згубу? А проте перед програною битвою також радять воєнну раду.

Князь із Бракемаром надумали того ж таки дня податися на луки, а що вони не захотіли взяти ні провідників, ні охоронців, то ми листом доручили їх старому Беловарові. Потім провели їх до східців у Мармурових скелях і сухо попрощалися, як прощаються, коли зустріч була холодна й не дала наслідків. Та потім відбулася ще німа сцена. Біля скель Бракемар із князем спинилися й довго дивилися на нас. Уже знялася ранкова прохолода й почало сіріти; в таку пору, коли напружити зір, можна все побачити — речі тоді проявляються наче в своєму первісному вигляді, нові й таємничі. В такому світлі ми бачили й князя з Бракемаром. Мені здавалося, що з Бракемара зійшов його зверхній, глузливий вираз, він усміхався по-людському. А молодий князь випростався і глянув на нас весело — наче знав, як відгадати загадку, над якою ми мордувалися. Ми довго мовчали, тоді Ото ще раз узяв князя за руку і низько схилився над нею.