Джек Лондон - Твори у 12 томах. Том 05

— Ні, мандрувати нині надто холодно, — промовив Джон Меснер. Говорив він уголос, як звичайно люди, що багато бувають на самоті.— Здуріти треба, щоб вибиратися в дорогу під такий мороз. Якщо й нема вісімдесяти градусі в, то сімдесят дев’ять напевне є.

Він дістав годинника, покрутив його в руках і знову сховав до спідньої кишені в грубій вовняній куртці. Тоді глянув на небо та на білу смугу на південному обрії.

— Дванадцята година, — промурмотів він. — Небо таке ясне, а сонця нема.

Хвилин із десять він брів мовчки, а тоді, наче й не вривав мови, додав:

— І перебігли не хтозна-скільки, і їхати далі холодно.

Раптом він гукнув на собак:

— Тпру! — і став сам.

Його посів дикий страх: рука геть затерпла. Він заходився скажено гатити нею в жердину.

— Ох ви, каліч горопашна! — обізвався Меснер до собак, що важко попадали на сніг. Голос йому уривався, так тяжко він молотив задубілою рукою. — Чимось ви завинили, що над вами запанували інші тварини, двоногі, запрягли вас у санки, зламали вашу натуру і поробили з вас нікчемних рабів.

Він потер собі носа, вже не помалу, а люто, щоб до нього прибуло крові, і знову погнав собак.

Меснер простував по великій замерзлій річці. Позад нього вона вигиналася довжелезним коліном на багато миль і ховалась у химерному нагромадженні німих засніжених гір. Попереду річище ділилося на багато рукавів, утворюючи острови і ніби несучи їх на своїх грудях. Острови ті були мовчазні й білі. Ні крик звірів, ні гудіння комах не порушувало тиші. Жоден птах не пролітав у морозяному повітрі, не чути було голосу людського, не видно було й знаку праці руки людської. Світ заснув, і здавалося, вже навіки.

Джон Меснер теж наче піддався байдужості, що посіла все навкруги. Мороз скував його душу. Він насилу йшов, похиливши голову, не оглядаючись, і тільки машинально розтирав носа й щоки та на рівній дорозі бив закляклою рукою в жердину,

Раптом собаки, що пильнували стежки, поставали і повернули голови до господаря, дивлячись на нього тужно й запитливо. Мороз вибілив їм вії та морди, і від тої, сивини, та ще з утоми, вони видавалися старими-старезними.

Меснер хотів був підігнати їх, коли це й сам, ніби насилу отямившіїся, став і озирнувся. Собаки зупинилися біля ополонки, не біля розколини, а таки ополонки, людськими руками зробленої, ретельно вирубаної сокирою в товстій, на три з половиною фути, кризі. Грубенька шкірка нової криги на воді свідчила, що якийсь час ополонку вже не відвідувано. Меснер скинув оком круг себе. А собаки вже показували йому шлях, тужно витягуючи білі морди до ледве помітної на снігу стежечки, що звертала від річки й бігла вгору берегом острова.

— Ну, гаразд, бідолашна моя каліч, — сказав він. — Зараз я розвідаюся. Я сам не менше за вас хочу відпочити.

Він зіп’явся на берег і десь ізник. Собаки не полягали, а нетерпляче очікували на нього. Нарешті Меснер повернувсь, узявся за мотузку, прив’язану до передка, й обмотав її круг плечей. Тоді справив собак праворуч і пустив на берег. Тягти вгору санки було важко, та в собак, що плазом дерлися по снігу, де й ділася втома; вони скавчали з нетерплячки й радості і з останньої сили бралися на кручу. Як котрийсь із них зривався чи зашпортувався, задній кусав його за ногу. Меснер кричав на собак, то додаючи їм духу, то погрожуючи, і всім тілом налягав на мотузку.

Собаки вихопилися на берег, з розгону звернули ліворуч і помчали до маленької рубленої хатини. Вона стояла порожня і мала всього лиш одну кімнату, вісім футів завширшки й десять завдовжки. Меснер повипрягав собак, розвантажив санки й заходився господарювати. Останній подорожній, що сюди був нагодився, лишив оберемок дров. Меснер дістав свою маленьку бляшану грубку й розпалив огонь. Тоді поклав на гаряче п’ять вуджених рибин для собак і набрав з ополонки води в кавник та в казанок.

Чекаючи, поки зігріється окріп, він нахилився над грубкою. Дорогою борода йому геть узялася кригою, і тепер він намагався її розморозити. Бурульки танули, вода з них капала на грубку, шкварчала й парою знімалася круг голови. Щоб було швидше, Меснер обдирав крижинки, і вони дзвінко падали додолу.

Навіть лютий собачий гавкіт не спинив тієї роботи. Аж ось він зачув вовкувате гарчання та скавуління чужих собак, а разом і людські голоси. Хтось постукав у двері.

— Прошу! — глухо озвався Меснер, бо саме ту мить відсмоктував крижинку з верхньої губи.

Двері відчинились, і за хмарою пари він угледів чоловіка з жінкою, що спинилися на порозі.