Джек Лондон - Твори у 12 томах. Том 05

— Я б радше сама вмерла! — скрикнула Медж.

— Авжеж, у вас тут інакше, — погодився Міллер. — Вам нема чого їх їсти. У вас не такі умови. Ви в бувальцях не бували, то й не уявляєте, що це таке.

— Отож-бо й є,— лагідно зауважила Медж. — У Каліфорнії собак не їдять. То чому б вам не залишити його тут? Йому в нас добре, не треба думати про їжу — ви ж самі бачите. Не терпітиме він з холоду, не знатиме знегод. Тут він у теплі й у ласці. І ніякої дикості ні в природі, ні в людях. Тут він ніколи не чутиме хльоскоту батога. А вже щодо погоди, — то тут навіть снігу не буває.

— Зате влітку тут, даруйте на слові; справжнісіньке пекло, — усміхнувся Скіф Міллер.

— Але ви не відповіли, — ревно вела далі Медж. — Що ви можете дати йому в тому вашому північному житті?

— Їжу, коли матиму її, а це здебільшого так, — була відповідь.

— А коли її не буде?

— То й у нього не буде.

— І роботу?

— Так, і роботу, — нетерпляче кинув Міллер. — Гибель роботи, й нестатки, й мороз, і всі інші лиха — все це він матиме, якщо піде зі мною. Але йому це подобається, він звик до цього. Таке життя по ньому. Він народився для нього і вихований для нього. А ви й крихти не уявляєте, що це таке! Ви не знаєте, про що кажете. Там усе його життя, і тільки там він почуватиметься найщасливішим.

— Пес лишиться тут, — рішучим тоном заявив Уолт. — І перестаньмо марно сперечатись.

— Що-о? — вражено скинувся Скіф Міллер. Брови його стяглися, а чоло наллялося кров’ю.

— А те, що пес нікуди не піде, й усе. Я не вірю, що він ваш. Може, ви десь бачили його раніше. Може, власник його навіть довіряв вам їздити на ньому. А те, що він слухав ваші команди, ще не доказ, ніби він ваш. Кожен пес з Аляски робив би на його місці те саме. Безперечно, цей собака цінний, як і взагалі собаки на Алясці, отож ваше бажання присвоїти його цілком зрозуміле. Але як там не є, вам ще треба довести своє право на нього.

Скіф Міллер вислухав Уолта спокійно й незворушно, тільки чоло йому ще дужче побагріло та могутні м’язи заходили під чорним сукном піджака, а потім з ніг до голови зміряв поета поглядом, ніби прикидаючи, скільки сили під його тендітною зовнішністю.

Презирливий вираз проступив на лиці в півничанина, коли він, нарешті, промовив:

— А я вам кажу, що ніхто тут не заборонить мені забрати пса хоч зараз.

Уолт спалахнув, м’язи на його руках помітно набрякли й так застигли. Медж поспішила втрутитись.

— Мабуть, містер Міллер таки має рацію, — вдалася вона до чоловіка. — Вовк, з усього видно, знає його і озивається на ім’я Рудий. І він заприязнився з ним відразу, а ти ж знаєш, що так він ні до кого не ставився. А ти бачив, як він гавкав? Він аж підстрибував з радості.

А чому? Та певно ж тому, що він віднайшов містера Міллера.

М’язи Уолтові послабли, і плечі безнадійно опустилися.

— Здається, таки так, — мовив він. — Вовк зовсім не Вовк, а Рудий, і він мусить належати містерові Міллеру.

— А може, містер Міллер продасть його? — зауважила Медж. — Ми б купили.

Містер Міллер похитав головою, вже зовсім невойовничо, а скорше співчутливо, зразу ж відповідаючи великодушністю на великодушність.

— П’ятеро було їх у мене, — сказав він, ніби вибачаючись за свою відмову, — а він — передовик. То був запряг на цілу Аляску, іншого такого не було. В 98 році мені давали за нього п’ять тисяч доларів — і я відмовився. А собаки тоді були в ціні. Але не через те його так високо поцінували — просто сам запряг був першорядний. І Рудий у ньому найкращий. Тої зими за нього одного давали дванадцять сотень — і я не продав. Не продам і зараз. Дуже вже він мені дорогий: три роки я його розшукую. Я аж мало не заслаб, коли його вкрадено, — і не через гроші, а… просто я звик до нього, вибачте, як останній дурень. Я очам своїм не повірив, коли побачив його тут, думав — то сон. Надто все це неймовірне. Бо ж я сам його виходив, сам укладав його спати, вкривав серед ночі. Його мати сконала, і я годував його згущеним молоком, два долари бляшанка, хоч собі не міг навіть кави молоком закропити. Я був йому за матір, другої він не знав. Все було смокче мого пальця, чортяка мала, ось цього пальця.

І Скіф Міллер занадто розгарячкований, щоб далі говорити, підняв угору вказівний палець.

— Ось цього самого пальця, — тільки й спромігся він додати, наче ці слова достатньо підтверджували його права на собаку і засвідчували глибину їхньої взаємної любові.

Він усе ще задумано дивився на піднесений палець, коли перегодом Медж порушила мовчанку.