Джек Лондон - Твори у 12 томах. Том 05

— Але ж пес, — мовила вона. — Ви ж зовсім не берете ного до уваги.

Скіф Міллер непорозуміло глянув на неї.

— Ви хоч трохи думаєте про нього? — наполягала Медж.

— Не збагну, до чого це ви, — відказав той.

— Може, пес теж має право на вибір? — вела Медж. — Може, і в нього є якісь уподобання і жадання. А ви зовсім

не берете його до уваги, не даєте йому вибрати самому. Вам і на думку не спало, що, може, він воліє залишитись у Каліфорнії. Ви тільки на себе зважаєте. А цей собака — вам ніби мішок картоплі чи оберемок сіна.

Певно, вражений таким поворотом оправи, Міллер замислився. Медж тут-таки скористалася з його вагання.

— Якщо він і справді дорогий вам, то його щастя має бути і вашим щастям, — напосідала вона.

Скіф Міллер усе розважав сам із собою, і Медж переможно глянула на свого чоловіка. Той відповів їй схвальним поглядом.

— Та невже ви й справді так думаєте? — раптом скинувся клондайкець.

Тепер уже Медж не зрозуміла.

— Що значить «справді»? — перепитала вона.

— Та що він схоче залишитися тут, у Каліфорнії?

Медж рішуче труснула головою.

— Я певна.

Скіф Міллер знов поринув у роздуми, цим разом уже вголос, водночас допитливо дивлячись на винуватця всього цього розколоту.

— Він був добрий трудяга. Як він прислужився мені! Ніколи не огинався, не уникав роботи. А як міг збити докупи увесь запряг!.. А що вже головастий! Все розумів, хіба тільки розмовляти не міг. Ось гляньте. Думаєте, він не знає, про що мова?

Пес лежав біля ніг Скіфа Міллера, поклавши голову на лапи, вуха мав нашорошені й пильні, а уважні очі перебігали то на одного мовця, то на другого.

— Для нього там вистачить роботи, він ще не один рік попрацює добре. А я люблю його, таки ж люблю, хай йому чорт!

Раз чи два ще Скіф Міллер мовчки то розтуляв, то стуляв рота, аж поки, зрештою, не мовив:

— Ось як я зроблю. Ваші зауваження, мем не безпідставні. Пес попрацював дай боже і, може, й справді заслужив м’яке лігво і має право вибирати. Отож хай сам і вирішує. Як він схоче, так і буде. Ви лишайтеся тут, де й сидите, а я попрощаюся з вами і звичайнісінько собі піду. Схоче він лишитися — хай лишається. Схоче піти зі мною — хай іде. Я не кликатиму його. Але щоб і ви не кликали.

Він раптом підозріливо глянув на Медж і додав:

— Тільки чесно. Без ніяких зманювань за сипною.

— Ми будемо чесно… — почала Медж, та Скіф Міллер перебив її запевнення.

— Знаю я цю жіноту, — заявив він. — Серця у них піддатливі. Коли їм до серця що припаде, то вони сплутають тобі всі карти і брехатимуть, як навіжені. Даруйте на слові, мем, — цс я про жінок взагалі.

— Не знаю, як і дякувати вам, — тремтячим голосом промовила Медж.

— А за віщо ви маєте дякувати? — відказав клондайкець. — Рудий ще не вирішив. А тепер, якщо ваша ласка, я потихеньку піду. Це буде лиш справедливо, бо за яких сотню ярдів мене вже не буде видно.

Медж погодилась і додала:

— А я щиро обіцяю, що ми й не пробуватимемо вплинути на нього.

— Ну, тоді я пішов, — сказав Міллер топом людини, що вже прощається.

На цю зміну в його голосі Вовк хутко звів голову і ще хуткіш схопився на лапи, коли чоловік та жінка тиснули одне одному руки. Він став на задні лапи, спершись передніми на Медж, і лизнув руку Скіфа Міллера. Коли хвилю згодом той ручкався з Уолтом, Вовк повторив те саме, зіпершись на Уолта і лижучи руки обох чоловіків.

— Це не жарти, мушу вас запевнити, — були останні слова клондайкця. Він повернувся і повільно рушив стежкою угору.

Кроків двадцять пройшов він, а Вовк напружено дивився йому вслід, мовби сподіваючись, що той ось-ось поверне назад. Потім, коротко й глухо заскавулівши, Вовк кинувся за ним, наздогнав його і незвичайно обережно схопив зубами за руку, лагідно змушуючи Міллера зупинитись.

Коли це йому не вдалося, він щодуху кинувся в другий бік, туди, де сидів Уолт Ірвін, і схопив зубами його рукав, марно силкуючись потягти Ірвіна за людиною на стежці.

Збентеження Вовнове росло. Він хотів бути тут і там, в обох місцях зразу, з новим хазяїном і давнім, а відстань між ними неухильно збільшувалась. Він заметався у сум’ятті, шарпливо й стривожено кидаючись то до одного, то до другого, сам у болісній нерішучості й розгублений, бажаючи обидвох і неспроможний вибрати когось одного, гавкаючи коротко й уривчасто і вже потроху захекуючись.

Раптом він присів на задні лапи й задер голову вгору, конвульсійно розкриваючи й стуляючи пащеку, і щоразу розкриваючи її все ширше. Ці конвульсійні рухи йшли в унісон з горловими спазмами, дедалі частішими й дошкульнішими. І водночас почали вібрувати голосові зв’язки: спершу чулися лише свистючі видихи з легень, а потім зазвучала низька, глибока нота, найнижча, яку може розчути людське вухо. Це був своєрідний вступ до виття.