Джек Лондон - Твори у 12 томах. Том 06

Трапляється вряди-годи, що якомусь пильному капіталістові змигнеться в очах революція — і він заволає на гвалт. Але його клас на те не зважає. Ректор Гарвардського університету Еліот, приміром, заволав ось так: «Я мушу визнати, що соціалізм ще ніколи не становив такої загрози для Америки, як нині, бо ніколи ще не виступав аж так організовано. Небезпека в тому, що соціалісти запосіли профспілки». А капіталісти-роботодавці, замість вважати на застереження, тільки удосконалюють штрейкбрехерські організації і завзятіше, ніж будь-коли, готуються до спільного походу проти «закритих» майстерень, любих над усе профспілчанам. Та що успішніший був би їхній похід, то менше б зоставалося жити капіталістам. Це давня-предавня істина, і вона підтверджується знову й знову. Сп’янілі трутні, одначе, рояться жадібно над медовими щільниками.

Та чи не найкумедніше нині лицедійство (і жалюгідне заразом) — як ставиться до революції американська преса. Бачиш, що акторам геть бракує почуття власної гідності. Безглузді висловлювання невігласа змушують богів реготатися, але людей здатні довести до плачу. Під цим оглядом надто уславились газетярі (принаймні більшість із них). Такі задавнені твердження, як: «Кожному своє місце» або «Люди не рівні й не вільні зроду», проголошуються так врочисто й глибокодумно, ніби їх щойно вихоплено з горнила людської мудрості. їхні недолугі розумування про природу революції — чистісіньке школярство. Самі наразити при капіталістах, вони прислужують своїм хазяїнам, формуючи громадську думку; воші теж сп’яніло рояться над медовими щільниками.

Звісна річ, усе це слушне тільки для переважної більшості американських газетярів. Сказати, що це слушне для них усіх — означало б звести на людський рід завелику обмову. Та це була б і неправда, бо де-не-де трапляються газетярі без полуди на очах, однак вони, дбаючи за свій шлунок, як правило воліють не висловлювати своєї думки. У всьому, що стосується соціології та наукового обгрунтування революції, пересічний журналіст десь на покоління відстав од віку. Він ледачий на розум і не визнає жодних фактів, доки їх не визнає загал, та ще й пишається своїм консерватизмом. Він інстинктивний оптиміст, і за його вірою те, що мусило б бути, вже існує. Революціонер давно цього зрікся: за його вірою, те, що мусило б бути, ще не існує, а те, що тепер існує, аж ніяк не доконечне.

Та буває, що, протерши добре очі, газетяр уздріє раптом перед собою революцію і вибухне наївною тирадою, як от у «Чікаго кронікл»: «Американські соціалісти — революціонери. Вони знають, що вони революціонери. Час би вже й іншим це зрозуміти». Відкриття, що й казати, запаморочливе, і автор ще довго кричить на все горло, що ми справжнісінькі революціонери. Але ж даруйте, хіба всі ці роки ми самі по кричимо на все горло, що ми революціонери? І спробуйте нам стати на нападі!

Минулися часи інтелектуального позування: «Революція — це жахіття. З революціями, добродію, покінчено». Так само минулися часи панібратських запевнень: «Соціалізм — це рабство! Його ніколи, добродію, не буде». Годі сперечатися про діалектику й теорію, годі мріяти. Революція — це факт. Вона перед нами. Сім мільйонів революціонерів організовано, не знаючи спочину ні вдень ні вночі, проповідують революцію — цю пристрасну євангелію Братерства людей. Це не тільки холодні економічні обрахунки, але правдива релігійна пропаганда, проголошувана з запалом Павла і Христа.

Клас капіталістів оскаржено. Він не впорався з урядуванням, і урядування треба в нього відібрати. Сім мільйонів робітників заявляють, що вони об’єднають круг себе увесь робочий люд і заберуть владу в капіталістів. Революція прийшла. Спробуйте її зупинити!

Березень 1905

Я народився в робітничому середовищі. Рамо пробудилися в мене захопливість, амбітність, жага ідеалу — і вволити їх стало клопотом мого дитинства. Довкола мене були нужда, брутальність, темнота. Тим-то шукати просвітку випадало не так перед собою, як угорі. Моє місце в суспільстві було на самім дні. Життя тут не обіцяло нічого, крім убозтва та руйнації духу й тіла, бо тіло й дух тут однаково були приречені на голод і муки.

Наді мною височіла велетенська будівля суспільства, і шлях вбачався мені тільки один — вгору. Я рано зважився почати це сходження. Нагорі чоловіки носили чорні сурдути і накрохмалені сорочки, а жінки вбиралися в прегарні сукні. До того ж там смачно їли і смачне ніколи не переводилось. Це все для тіла. Але там були й духовні блага. Я знав, що нагорі спіткаюся з некорисливістю, з чистою і шляхетною думкою, із справді інтелектуальним життям. Я знав це, бо начитався розважальних романів, де всі чоловіки й жінки, за винятком розбишак і авантурників, плекають красні думки, мовлять красні слова і докопують славетних учинків. Коротко кажучи, наді мною, вгорі, владарювало все найпрекрасніша, найшляхетніше і наймилостивіше, все, що надає життю доброзвичайності та гідності, робить його чогось вартим і винагороджує за тяжкі його труди та злигодні.