Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Гребер вийшов на вулицю.

— Ловити! — сичав услід йому черговий. — Вони судитимуть кожного з вас окремо.

Гребер уже не бачив чоловіка. Він чув лише його охриплий голос, що долинав із непроглядного туману.

— «Бо те, що ви вчинили з останнім із Моїх братів, ви вчинили зі Мною, каже Господь…»

Гребер не озирався.

— Іди к бісу! — пробурмотів він. — Іди к бісу і зарийся сам у руїнах, на яких сидиш, немов зловісний крук.

Він ішов далі. «Мертві, — думав з гіркотою на серці. — Мертві! Мертві! Годі з мене мертвих, годі! Навіщо я сюди прийшов? Чи не для того, щоб переконатися, що в цій пустелі десь іще жевріє життя?»

Він подзвонив. Двері зразу ж відчинилися, немовби з того боку хтось чатував під ними.

— А, це ви, — здивовано промовила фрау Лізер.

— Так, я, — відповів Гребер. Він сподівався, що йому відчинить Елізабет. У цю мить вона вийшла зі своєї кімнати. Цього разу фрау Лізер, не сказавши ні слова, відступила з дверей.

— Заходь, Ернсте, — запросила Елізабет. — Я зараз буду готова.

Він пройшов слідом за нею.

— Це твоя найсвітліша сукня? — запитав, побачивши на ній чорний джемпер і чорну спідницю. — Ти забула, що сьогодні ввечері ми збиралися куди-небудь піти?

— Ти це серйозно казав?

— Звичайно! Поглянь на мене! Адже на мені парадний мундир унтер-офіцера. Мені його дістав один товариш. Я ладен піти на обман, аби лише попасти з тобою в ресторан «Германія». Хоча туди, можливо, пускають, починаючи з лейтенанта. Мабуть, це залежатиме від тебе. Ти що, іншої сукні не маєш?

— Маю, але…

Гребер побачив на столі Біндингову горілку.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав він. — Забудь про це. Забудь про фрау Лізер і всіх сусідів. Ти нікому не завдаєш шкоди, і це єдине, про що слід пам’ятати. А куди-небудь піти тобі просто треба, а то ти збожеволієш. На, ковтни горілки.

Він налив чарку й простягнув її Елізабет. Вона випила й сказала:

— Гаразд. Я миттю зберуся. Правду кажучи, я чекала на тебе, хоча не певна була, чи ти не забув. Вийди на хвилинку з кімнати, я переодягнусь. Не хочу, щоб фрау Лізер донесла, нібито я повія.

— Е ні, цей номер у неї не Пройде! З солдатами це вважається патріотичним учинком. Але я все-таки вийду. Зачекаю тебе на вулиці, не в передпокої.

Він походжав сюди-туди перед будинком. Туман трохи розвіявся, але все ще клубочився серед стін будинків, немов у пральні пара. Раптом дзенькнуло вікно. У світлому прямокутнику з’явилася Елізабет з оголеними плечима, у руках вона тримала дві сукні. Одна була золотисто-коричнева, друга якогось непевного, темного кольору. Вони маяли на вітрі, немов прапори.

— Яку? — запитала дівчина.

Гребер показав на золотисту. Вона кивнула й причинила вікно. Він окинув поглядом вулицю. Ніхто не помітив цього порушення правил протиповітряної оборони.

Він знов заходив сюди-туди. Здавалось, ніч раптом стала глибшою і якоюсь повнішою. Денна втома, особливий вечірній настрій і рішучість на певний час забути все минуле викликало в нього легке хвилювання й тривогу.

У дверях з’явилась Елізабет. Вона вийшла рішуче, стрімко, струнка й гнучка, і стала ніби трохи вищою в довгій золотистій сукні, що тьмяно виблискувала при блідому місячному світлі. Обличчя її також змінилося. Воно стало вужчим, голова наче поменшала, і Гребер не зразу збагнув, що все це через ту ж таки сукню, яка не закривала шиї.

— Фрау Лізер тебе бачила? — запитав Гребер.

— Бачила. У неї відібрало мову. Вона вважає, що я повинна весь час замолювати гріхи, подерши одяг і посипаючи попелом голову. Мене й справді спершу трохи мучила совість.

— Совість мучить лише нещирих людей.

— Це була не тільки совість. Це був і страх. Ти думаєш…

— Ні, — перебив Гребер. — Я зовсім нічого не думаю. І давай сьогодні ввечері ні про що не думати. Був час, коли ми надто багато думали і самі себе залякували. Тепер спробуємо взяти від життя хоч трохи радощів…

Готель «Германія» стояв між двома розбитими будинками, немов багата родичка між двома бідними. Щебінь обабіч готелю було ретельно підібрано, й обидві руїни не мали більше дикого, смертельно-холодного вигляду; тепер вони виглядали навіть пристойно. Портьє прискіпливим поглядом окинув мундир Гребера.

— Де тут винний погрібець? — різко запитав Гребер, не даючи тому отямитись.

— У кінці вестибюля, праворуч, пане. Спитаєте старшого кельнера Фрица.

Вони пройшли через вестибюль. їх поминули майор і два капітани. Гребер віддав честь.

— Тут, мабуть, і генералів до біса, — сказав він. — На першому поверсі кілька канцелярій військових комісій.