Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Якийсь час він дивився на річку. Хвилі прибили до берега розламане ліжко. На ньому, неначе величезні губки, лежали намоклі подушки. Гребер промерз. Він вернувся назад і зупинився перед приміщенням школи. Потім ступив до дверей. Вони були незамкнені. Він відчинив їх і нерішуче зайшов усередину. У коридорі став і озирнувся довкола. Відчув такий знайомий з дитинства запах шкільного приміщення, побачив напівтемні сходи й пофарбовані темною фарбою двері, що вели до актового та ще одного, меншого, залів. Усе це не викликало в нього ніяких почуттів. Ні презирства, ні іронії. Згадав Вельмана. «Не треба повертатися назад», — казав той. І мав рацію. Гребер не відчував нічого, крім порожнечі. Увесь досвід, який він набув після школи, заперечував те, чого його тут учили. Не залишилося нічого. Це було цілковите банкрутство.

Гребер повернувся і вийшов. Обабіч дверей висіли меморіальні дошки з іменами полеглих у боях. Прізвища на дошці праворуч були знайомі — жертви Першої світової війни. Щоразу під час з’їзду нацистської партії дошку прикрашали ялиновим віттям та вінками дубового листя, а директор школи Шиммель виголошував перед нею запальні промови про помсту, велику Німеччину та майбутню розплату. Шиммель мав товстелезне, м’яке черево й завжди пітнів. Дошка зліва була нова. Раніше Гребер її не бачив. Її почепили для вбитих на цій війні. Він почитав прізвища. їх було багато, але дошка була велика, а поруч залишилося місце для ще однієї.

У дворі Гребер зустрів шкільного сторожа.

— Ви щось шукаєте? — поцікавився старий.

— Ні. Нічого.

Гребер рушив далі. Потім щось згадав і вернувся назад.

— Ви не знаєте, де живе Польман? — спитав у старого. — Пан Польман, що працював тут учителем.

— Пан Польман більше тут не працює!

— Це я знаю. Де він живе?

Сторож оглянувся.

— Тут немає кому підслуховувати, — сказав Гребер.

— Раніше він жив на Янпляц, шість. Чи він і досі там живе, не знаю. Ви колишній його учень?

— Так. А директором і досі Шиммель?

— Звичайно, — відповів сторож здивовано. — Звичайно, що він. Чому б йому не бути?

— Ай справді, — згодився Гребер. — Чому б не бути?

Він пішов далі. За чверть години помітив, що місцевість навкруги незнайома. Туман став густішим, і серед руїн він заблукав. Усі руїни мали однаковий вигляд, і розрізнити вулиці було просто неможливо. Він мав дивне відчуття — наче заблукав сам у собі. Нарешті він знайшов дорогу до Гакенштрасе. Потім несподівано знявся вітер і туман поплив хвилями, немовби німе примарне море.

Гребер прийшов до будинку батьків. Не знайшовши ніяких повідомлень, уже вирішив був рушити далі, коли раптом почув якийсь дивний голосний звук. Він нагадував звучання арфи. Гребер роззирнувся. Вулиця була безлюдна скільки оком кинь. Звук долинув знову, тепер вищий, настирливіший і жалісливіший, немов у цьому морі туману подавав сигнали якийсь невидимий бакен. Звук повторювався то голосніше, то тихіше, нерівно, проте через однакові проміжки часу. Здавалося, він долинає десь згори, ніби на дахах грала арфа.

Гребер прислухався. Потім спробував визначити, звідки долинають звуки, але так і не зміг. Вони звучали всюди, голосні й настирливі, часом по одному, часом мінялися, мов арпеджіо, або бриніли могутнім акордом, сповненим печалі й суму.

«Мабуть, це черговий протиповітряної оборони, — подумав Гребер. — Отой божевільний. Хто ж іще?» Він підійшов до будинку, від якого залишився тільки фасад, і розчинив двері. Якась постать підхопилась з крісла, що стояло зразу ж за дверима. Гребер упізнав те саме зелене крісло, яке валялося серед руїн будинку батьків.

— У чім річ? — запитав черговий різко й водночас перелякано.

Гребер побачив, що в руках у того нічого немає. Звуки ж не затихали.

— Що це? — запитав Гребер. — Звідки?

Черговий наблизив до Гребера своє пітне обличчя.

— А, солдат! Захисник батьківщини! Що це? Хіба ви не чуєте? Це реквієм по тих, хто тут похований! Відкопайте їх! Відкопайте! Перестаньте вбивати!

— Нісенітниця! — Гребер подивився крізь туман, що вже підіймався над землею вгору. Вітер розгойдував щось схоже на чорний кабель, і щоразу, коли він повертався назад, лунав загадковий звук. Раптом Гребер згадав про піаніно з відірваною кришкою, яке зависло над руїнами. Кабель бив по голих струнах.

— Це піаніно, — мовив Гребер.

— Це піаніно! Це піаніно! — перекривив його черговий. — Що ви в цьому тямите, ви, безнадійний убивця! Це дзвони мертвих, і вітер б’є в них! Небо їхніми голосами волає про милосердя. Чуєте, ви, стріляючий автомат, — про мидосердя, якого на землі більше немає! Що ви знаєте про смерть, ви, губитель?! Та й звідки ви можете знати? Той, хто сіє смерть, ніколи і нічого про неї не знає. — Він нахилився вперед.. — Мертві всюди, — прошепотів. — Вони лежать під руїнами з понівеченими обличчями й розкинутими руками, вони ще лежать, але скоро встануть і почнуть вас ловити.