Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Уже готово, Роберте? — запитав Скотт.

— Так, на сьогодні з мене вже досить. А тепер мені треба випити.

— У нас є справжня російська горілка й усі сорти віскі.

— Віскі, — сказав я. — Не хочу так напитися, щоб відразу йти спати.

Я розтягнувся на шезлонгу, а поруч, на землю, поставив склянку. Заплющив очі і слухав музику: вона лунала з маленького радіо, яке хтось притягнув із собою. То була красива мелодія, що називалася «Серенада ранкової зорі». Я знову розплющив очі і глянув на каліфорнійське небо. Здавалося, наче я пливу в ніжному прозорому морі без обріїв і без берегів. Аж раптом почув біля себе Гольтовий голос.

— Уже восьма ранку? — запитав я.

— Ще ні. Я тільки прийшов глянути, що ви тут робите, — мовив він.

— П’ю віскі. Ще якісь запитання? Наш контракт чинний тільки від завтра.

— Ви вже прочитали манускрипт?

Я повернувся і глянув на його заклопотане, змучене обличчя. Не хотів говорити на цю тему, хотів забути все, що прочитав.

— Завтра, — відповів я. — Завтра ви все отримаєте. Разом із моїми коментарями.

— А чому не зараз? Тоді я ще встигну до ранку підготувати все, що нам потрібно. Так ми зекономимо півдня. Це горить, Роберте.

Я зрозумів, що так легко його не позбудуся. Та й справді, чому не зараз? — подумав я врешті-решт. Чому не тут, зі шнапсом, біля води, серед дівчат, під спокійним нічним небом цього викривленого світу? Чому б мені не перетравити все тут, замість того щоб тлумити спогади снодійними пігулками?

— Добре, Джо. Сядьмо десь осторонь.*

Через годину я вже пояснював Гольту всі помилки, які знайшов у сценарії.

— Такі дрібниці як неточності з кашкетами, чоботами, уніформами та знаками розрізнення виправити легко, — сказав я. — Важливішою є сама атмосфера фільму. Вона не має бути така мелодраматична, яку вестерні. Зображена тут мелодрама — зовсім безневинна порівняно з тим, що відбувається по той бік океану.

Гольт зволікав з відповіддю.

— Цей фільм має бути прибутковим, — сказав він врешті.

— Що?

— Студія інвестує в нього майже мільйон доларів. Це означає, що ми повинні отримати від прокату більш, ніж два мільйони, щоб заробити перший долар. Люди повинні валом валити на цей фільм.

— І?

— У те, що ви розповідаєте, Роберте, не повірить жодна людина! Усе насправді так?

— Гірше. ЗнаЧнр гірше.

Гольт плюнув у воду:

— Ніхто нам не повірить.

Я підвівся. У мене просто розколювалася голова. Мені все вже справді обридло.

— Тоді облиште це, Джо. Невже ця проклята іронія ніколи не закінчиться? Америка воює з Німеччиною, а ви кажете мені, що ніхто не повірить у злочини німців.

Гольт хруснув пальцями:

— Я вірю вам, Роберте. А от студія і публіка не повірять. Ніхто не піде на фільм, який ви пропонуєте! Це й так досить ризикована тема. Я б з радістю зробив би все так, як ви кажете. Але мені потрібно переконати бюрократів — власників студії! Я б залюбки зняв і доку-ментальний фільм, але він точно не буде прибутковий. Студія наполягає на мелодрамі.

— З викраденими дівчатами, закатованими до напівсмерті кінозірками і з весіллям у фіналі?

— Не конче. Але з утечею, бійками і натягнутими нервами.

До нас приплентався Скотт.

— Кажуть, вам тут бракує алкоголю.

На край басейну він поставив дві пляшки — одну з віскі, іншу з водою — та дві склянки.

— Ми всі переходимо до моєї халабуди. Захочете їсти, приходьте. Там є бутерброди і холодна курятина.

Гольт схопив мене за рукав піджака:

— Роберте, ще тільки десять хвилин. Ми ще тільки десять хвилин обговоримо практичні питання. Решту — завтра.

Десять хвилин вилилися в цілу годину. Гольт був типовий представник Голлівуду: людина, яка хоче зробити щось добре, але готова змиритися з поганим — і крім того, називає це серйозною мистецькою проблемою, а не жалюгідним компромісом.

— Ви маєте допомогти мені, Роберте, — попросив він. — Ми мусимо поступово втілити наші ідеї в життя. Petit à petit! Крок за кроком, а не похапцем.

Ця фальшива французька фраза переповнила чашу мого терпіння. Я швидко попрощався з Гольтом і пішов до своєї кімнати. Певний час лежав на ліжку і злився сам на себе. Потім подумав, що завтра зателефоную Канові — тепер я мав гроші! Я вирішив подзвонити і Ната-ші; досі я написав їй лише два короткі листи, та й навіть це далося мені неймовірно важко! Вона не належала до людей, яким пишуть довгі листи. Вона з тих, із ким спілкуються телефоном чи дають телеграми. Коли її нема поруч, то й нема про що говорити. Я мав до неї почуття, але на відстані бракувало слів. Коли вона поруч, усе було правильно, усе мене бентежило і набувало сенсу: а коли її поруч не було, вона здавалася мені прекрасною, але далекою і недоступною, мов полярне сяйво. Це було найсильніше відчуття, яке вона викликала: відчуття її присутності, яке майже цілком зникало, коли її біля мене не було. Я зрозумів це ще в Нью-Йорку: щойно вона переступала поріг чи я чув її голос, все знову ставало на своє місце. Це було дивно, але діяло на мене заспокійливо.