Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Я для вас стараюся, пробиваю вам якусь роботу в кіно, а ви…

— Містере Сильвере, — перебив я його спокійно. — Облишмо це. Ви ж хочете продати картини не мені, а моєму клієнтові Гольту.

Я за те, щоб ви все обставили йому як велетенську люб’язність, і впевнений, що він удячно купуватиме у вас картини й надалі. Але зовсім не хочу, щоб ви вимагали вдячності від мене, бо саме ви маєте мені дякувати. Те, що ви мене навчили, просто прекрасно: найвища ціль будь-якого старанного торговця полягає в тому, щоб не тільки обдерти клієнта, як липку, але й змусити його за це дякувати. Ви справді майстер своєї справи, але мені це не потрібно.

Раптом Сильвере аж потемнів на обличчі. Здавалося, за кілька секунд він постарів на двадцять років.

— Он як, — промовив він тихо. — Вам це не потрібно. А що маю від життя я? Ви розважаєтеся на вечірках з коктейлями за мої гроші, Ви на двадцять п’ять років за мене молодший, а я маю сидіти в цьому готелі і, наче старий павук, чекати на клієнтів. Я виховую вас, як власного сина, а ви сердитеся, коли я точу об вас мої змучені пазурі! Невже мені й пожартувати тепер не можна?

Я пронизливо глянув на нього. Вже знав усі його трюки зі смертю, хворобами і розмовами про те, що на той світ ніхто не візьме з собою жодної картини. Тому краще продати їх симпатичним клієнтам тут, на землі, хай навіть зі збитками — поки він іще живий, бо зосталося йому вже зовсім не довго. Я й сам якось готував пляшечки з ліками, коли змучений і блідий Сильвере — його вірна дружина обережно загримувала його обличчя в смертельно-блідий колір — у синьому халаті влігся в ліжко, щоб «зі збитком» продати нафтовому магнату з Техасу жахливу картину з зображенням велетенського мертвого жокея з конем. Я навіть додумався поміняти звичний Сильверсовий червоний халат на синій, бо на синьому тлі його хвороблива блідість проступала ще краще. Я навіть двічі переривав їхню розмову, бо приносив Сильверсові ліки, які той обов’язково мав випити, — то була звичайна горілка, і знову ж таки, саме я запропонував Сильверсові пити саме її, а не віскі, бо горілка не мала запаху, а добрий техаський ніс віскі рознюхав би і на двадцятиметровій відстані. Врешті-решт, Сильвере уже геть слабким голосом конаючої людини продиктував мені умови договору — на цій угоді він заробив двадцять тисяч доларів. Коли я почув суму, то за звичкою відразу округлив очі, щоб таким чином висловити мій німий протест, а тоді покірно похитав головою. Усі ці невичерпні Сильверсові трюки я вже дуже добре вивчив, він називав їх «мистецьким замилюванням очей», але цих нових гірких ноток я ще не чув, як і не бачив досі ознак справжнього виснаження на його обличчі.

— Вам не шкодить цей клімат? — запитав я.

— До чого тут клімат! Та я просто гину від нудьги! Уявіть собі, — сказав він, — з нудьги запрошую дівчину, з якою познайомився біля басейну — вродлива пустопорожня дев’ятнадцятирічна білявка, хоч з віком тут треба дуже пильнувати: курчатка запевняють, що вже повнолітні, а піддверима вже чатує їхня матуся, щоб видерти через шан 1таж якнайбільше грошей — отож, запрошую я її повечеряти і вона погоджується. Ми замовляємо шампанське, креветки під соусом «Та-узендайленд», біфштекси — стіл сервірують тут, нагорі, наїдки просто божественні. У мене піднімається настрій, я забуваю про своє безутішне життя, ми йдемо у спальню, і що стається?

— Вона кричить із вікна, що її ґвалтують. Поліція, поліція! Правильно?

Сильвере кілька секунд здивовано це обмірковував.

— І таке буває?

— Мій сусід Скотт пояснив мені, що це один із найпростіших способів шантажу.

— Оце так! Ні, не те. На жаль. Усе було значно гірше.

— Вона точно вимагала з вас грошей. А таке завжди пригнічує людей, які звикли, щоб їх любили заради них самих, — сказав я глузливо. — Сто доларів.

— Гірше.

— Тисячу. І це вже справжня ницість!

Сильвере похитав головою. Вона дійсно вимагала в мене дещо, але не це. Він підвівся зі світло-блакитного дивана і, вишкірившись і випнувши вперед підборіддя, запищав високим дитячим голосом: «І що ж ти мені подаруєш, якщо я залізу в твоє ліжечко…», а потім, наче ядерний вибух: «Daddy!»

Я захоплено спостерігав за його виставою, а оскільки він ще й вишкірювався, все мало дуже артистичний вигляд.

— Daddy! — повторив я. — Так у нас в Європі називають татусів. Важкий удар, якщо тобі за п’ятдесят. Але тут це нічого не означає. Тут тридцятирічних ніжно називають «Daddy!», так само, як і древніх дев’яностолітніх бабусь «Darling» або «Girl». Америка — молода країна, і вона обожнює молодість.