Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Навпаки, тоді біль дужчає, бо боїшся більше. От тільки кого?

— Себе. Власних вигадок. Але боятися треба не себе, а інших.

— Це теж вигадка.

— Ні, — спокійно сказав Кан. — У це вірили до 1918 року. З 1933 року знають, що це не так. Культура — тонкий шар, його може змити навіть дощ. Цього нас навчив народ поетів і мислителів. Народ той вважався високоцивілізованим. Перевершив Аттилу і Чингісхана. Аж раптом його люди з радісними вигуками на вустах перетворилися на варварів.

— Можна ввімкнути світло? — запитав я.

— Звісно.

Линули потоки немилосердного електричного світла, мружачись, ми глянули один на одного.

— Дивовижно, де тільки можуть опинитися люди, — сказав Кан, витягуючи маленького гребінця, щоб розчесати волосся по обидва боки проділу. — Але найголовніше, що кожен урешті-решт десь опиняється і може все почати спочатку. Головне — не чекати. Решта… — він повів рукою, — чекають. Чого? Що заради них час повернеться назад? Бідолахи! А ви що робите? Вже знайшли щось?

— Допомагаю сортувати речі в антикварній крамничці.

— Де? На Другій авеню?

— На Третій.

— Не має значення. Це безперспективно. Спробуйте почати власну справу. Навіть якщо ви просто продаватимете каміння. Чи шпильки ддя волосся. Я теж працюю у вільний час. Але тільки на себе.

— Хочете стати американцем?

— Я хотів стати австрійцем, потім чехом. Але, на жаль, німці захопили обидві ці країни. Далі я хотів стати французом — із тим же успіхом. Тепер мені цікаво, чи доберуться німці ще й до Америки.

— А мені цікаво, через який кордон мене змусять виїхати через десять днів.

Кан похитав головою.

— Поки що невідомо. Бетті роздобуде для вас рекомендації від трьох відомих емігрантів. Фойгтванґер міг би вам теж таку написати, але вона тут нічого не вартуватиме. Він належить до надто лівих сил. Америка хоч і уклала союз із Росією, але не аж так, щоб схвалювати комунізм. Генриха і Томаса Манна цінують тут найбільше, але найцінніші рекомендації — від корінних американців. Знаю одного видавця, який хоче опублікувати мої спогади. Я ніколи їх не записуватиму, але він може дізнатися про це і через два роки. Він цікавиться емігрантами. Можливо, відчуває, що матиме з них зиск. Зиску поєднанні з ідеалізмом — безпрограшна комбінація. Я завтра йому подзвоню. Скажу, що ви один із тих людей, яких я витягнув із Ґюрсу.

— Я був у таборі Ґюрс, — сказав я.

— Справді? Втекли?

Я кивнув:

— Підкупив охорону.

Кан пожвавішав.

— Це добре! Ми знайдемо для вас кілька свідків. Бетті знає купу людей. Пригадуєте когось, хто теж виїхав до Америки?

— Містере Кан, — відповів я, — Америка була для нас землею обітованою. Тоді наші думки так далеко за межі Ґюрсу не виходили. І я не привіз із собою жодних документів.

— Нічого. Ми щось для вас знайдемо. Головне — продовжити ваше перебування тут. Скажімо, на кілька тижнів. Чи місяців. Оскільки часу обмаль, нам потрібен адвокат. Ми знаємо досить багато емігрантів, колишніх адвокатів. Бетті б це легко владнала. Але часу зовсім мало, тому нам потрібен американський адвокат. Бетті і з цим дасть раду. А гроші у вас є?

— На десять днів.

— Це гроші на життя. А гроші на адвоката ще треба буде десь дістати. То не мала би бути дуже велика сума. — Кан усміхнувся. — Емігранти поки що тримаються купи. Біда згуртовує людей краще, ніж щастя.

Я подивився на Кана. Його бліде, змарніле обличчя якось аж потемніло.

— Порівняно зі мною у вас є перевага, — сказав я. — Ви — єврей. І за нікчемною програмою тих нелюдів не належите до їхньої нації. Я ж не удостоївся такої честі. Я — частина того народу.

Кан обернувся до мене.

— Ви належите до їхньої нації? — запитав іронічно. — Впевнені?

— А ви ні?

Кан мовчки розглядав мене. Стало незатишно.

— Я мелю дурниці, — врешті-решт озвався я, щоб перервати тишу. — Сподіваюся, що одне з одним немає нічого спільного.

Кан далі розглядав мене.

— Мій народ… — почав було, але похопився. — Я теж починаю говорити дурниці. Ходімо! Зробімо не по-єврейському, випиймо разом пляшку шнапсу.

Я не хотів пити, але й відмовитися не міг. Кан здавався зосередженим і спокійним, таке ж враження на мене справив колись Йозеф Бер у Парижі, коли я був надто змучений, щоб цілу ніч із ним пиячити, натомість уранці знайшов його, повішеного, у жалюгідному готельному номері. Люди без коріння дуже нестабільні, кожен випадок має для них вирішальну роль. Якби того вечора у Бразилії, коли Штефан Цвейг і його дружина вкоротили собі віку, вони могли з кимось поговорити, бодай по телефону, то, можливо, нічого б не сталося. Але він опинився на чужині серед незнайомих людей, до того ж припустився фатальної помилки — записував спогади, замість того щоб уникати їх, як чуми. Вони затопили, аж захлеснули його. Тому я теж страшенно боявся спогадів, особливо коли не мав роботи. Я знав, що потрібно щось робити, я хотів за щось узятися, і усвідомлення цього тиснуло на мене тяжким каменем. Але насамперед мала закінчитися війна, щоб я повернувся до Європи.