Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Лягманн дав мені адресу Гаррі Кана. Про його легендарні подвиги я чув іще у Франції. Він був іспанським консулом у Провансі саме тоді, коли формально закінчилася німецька окупація цього регіону, а поставлене Гітлером французьке правління у Віші чинило щоразу менший спротив щоденним нападам німців. Одного дня у Провансі під іменем Рауля Теньє з’явився Кан з іспанським дипломатичним паспортом у кишені. Ніхто не знав, звідки в нього взявся той паспорт. Одні казали, що то — французький документ, зареєстрований в Іспанії, а Кан — віце-консул у Бордо; інші стверджували, що на власні очі бачили, що той паспорт — справжній, та ще й іспанський. Кан не казав нічого, він просто діяв. їздив машиною з дипломатичним прапорцем на радіаторі, носив елегантні костюми і був безсоромно холоднокровний. Він поводився так блискуче, що навіть емігранти повірили в його справдеш-ність. Хоча, коли подумати, справжнього в ньому не було нічого.

Кан вільно пересувався всією країною. Найпікантніше було те, що він їздив як представник іншого диктатора, який не чув про нього ні сном, ні духом. Так він перетворився на легендарного добродійника. Оскільки на його автомобілі майорів дипломатичний прапорець, то він, принаймні на той час, мав певний захист. Питомо єврейську зовнішність він гордовито списував на свою іспанську кров, а, щойно його зупиняли — чи есесівські патрулі, чи німецькі солдати, — він одразу атакував, і ті швидко втрачали впевненість і відступали, щоб не заробити прочухана від начальства. Кан швидко второпав, як сподобатися німцеві: гаркнути на нього добряче, і він уже твій навіки. Фашистську Іспанію на чолі з Франко вважали дружньою до Гітлера. Оскільки кожна диктатура породжує страх та вагання також і у власних, насамперед залежних, лавах, бо трактує поняття права суб’єктивно, роблячи його небезпечним навіть для особистих учинків, якщо ці вчинки не збігаються з певними перепадистими поглядами, то Кан зумів це боягузтво, яке разом із брутальністю є логічним наслідком будь-якої тиранії, використати на власну користь.

Кан був учасником руху Опору. Цілком імовірно, що гроші брав саме звідти, як і автівку, а головне — бензин, що його завжди мав удосталь, незважаючи на дефіцит. Кан перевозив агітки, перші підпільні газети, маленькі двосторонні памфлети. Я навіть знав випадок, коли німецький патруль зупинив його, збираючись обшукати машину, в якій він саме перевозив стоси нелегальної літератури. Кан зчинив такий ґвалт, що патрульні відступили так швидко, наче побачили гадюку. Втім, Канові цього було вочевидь замало. Він погнався за есесівцями і поскаржився на них на найближчому посту — звісно ж, попередньо позбувшись усіх нелегальних пакунків. Він навіть домігся, щоб німецький офіцер перепросив у нього за своїх нетямущих солдат. Угамувавшись, Кант урешті-решт покинув пост — віддав честь, як і годилося фалангісту, і почув у відповідь бадьоре «Гайль Гітлер!» Уже згодом він зауважив, що в машині лишилося ще два пакунки.

Час від часу в Кана з’являлися і незаповнені іспанські паспорти. Він урятував життя багатьом емігрантам, яких розшукувало гестапо, допомігши їм перейти кордон у Піренеях: примудрявся переховувати цих людей у французьких монастирях, аж поки траплялася нагода їх евакуювати. Я знав два випадки, коли Канові вдалося запобігти насильному поверненню емігрантів до Німеччини. У першому випадку він переконав фельдфебеля, що Іспанія дуже зацікавлена в полоненому, бо той прекрасно володіє мовами і його хочуть вишколити на агента-розвідника та послати в Англію; в другому діяв за допомогою коньяку і рому, а потім пригрозив охоронцям доносом, оскільки вони погодилися на підкуп.

Коли Кан раптово зник, плітки, наче зграя ворон, рознеслися серед емігрантів: Кожен знав, що ця кампанія однієї людини може закінчитися лише смертю. А Кан дедалі сміливішав і сміливішав, немов кидаючи виклик самій долі. Але враз усе стихло. Я припускав, що в якомусь концтаборі фашисти давно вже забили його до смерті чи, мов оббіловану тушу, повісили на гак для м’яса, — поки не почув від Лягманна, що Кан утік.

Я зустрів його в магазині, де по радіо саме транслювали промову президента Рузвельта. Неймовірний гамір долинав крізь відчинені двері аж надвір. Перед вікном стояли люди і слухали. Я спробував поговорити з Каном, але зрозумів, що це неможливо, — хіба що кричати. Ми порозумілися жестами. Він скрушно стенув плечима, вказав на радіо, на юрбу й усміхнувся. Я збагнув: для нього важливо, щоб люди слухали промову Рузвельта, та й сам він не хотів пропустити її через мене. Я сів біля вікна, дістав цигарку і почав слухати політика, який подбав про те, щоб ми змогли приїхати до Америки.