Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Ліло лишилась на його місці. Вона запропонувала компроміс: хай фельдфебель зробить іще п’ять пострілів. Безплатно, певна річ. Та поліцаєві приятелі не погоджувались. Зиркнувши на Керна, Ліло помітила, як він зблід, і збагнула, що справа тут у чомусь серйознішому, ніж чарівні кулі директора Потцлоха. Вона раптом усміхнулася й сіла на стійку навпроти поліцая.

— Такий бравий кавалер і вдруге добре стрілятиме! Ну, спробуйте ще раз! П’ять призових пострілів для короля стрільців!

Підлещений поліцай гордо задер голову.

— Людині з такими руками, певно, невідомий страх, — сказала Ліло, поклавши свою тендітну ручку на міцну, порослу рудим волоссям руку фельдфебеля.

— Страх? Такого не знаємо, — поліцай випнув колесом груди й дерев’яно засміявся. — Ще чого не вистачало!

— Я так і гадала! — захоплено дивлячись на нього, Ліло подала йому рушницю.

Поліцай старанно прицілився й вистрілив. Дванадцять очок. Він вдоволено поглянув на Ліло. Та всміхнулась і знову зарядила рушницю. Усього поліцай вибив п’ятдесят вісім очок.

Ліло нагородила його сліпучою усмішкою.

— Я тут уже не один рік, але такого стрільця ще не бачила! — запевнила вона. — Вашій дружині справді нічого боятися.

— А я нежонатий.

Ліло зазирнула йому в очі.

— Певне, просто самі не хочете.

Поліцай самовдоволено усміхнувся. Приятелі його знов загомоніли. Ліло відійшла до етажерок із призами й принесла виграний фельдфебелем кошикддя пікніка. Той пригладив вусики і несподівано сказав, уп’явши в Керна маленькі холодні очиці:

— А до вас я ще докопаюсь! Я ще прийду сюди у формі!

Відтак з гордою усмішкою взяв кошика і вийшов з усією своєю

компанією.

— Він упізнав вас? — квапливо спитала Ліло.

— Не знаю. Навряд. Я його ніколи не бачив. Але, може, він мене бачив де-небудь?..

— Вам треба зникнути. Краще не траплятись йому більш на очі. Підіть скажіть Штайнерові.

Того дня поліцай більше не приходив. Проте Керн таки вирішив увечері виїхати.

— Треба вшиватися, — сказав він Штайнерові. — Щоб часом чого не сталось, бо в мене таке передчуття. Два дні я тут пробув, оговтався і тепер, здається, уже в нормі. Як ти гадаєш?

Штайнер кивнув.

— їдь, хлопчику. Я за тиждень-другий теж пощу. Мій паспорт надійніший будь-де, ніж в Австрії. Тут уже стає небезпечно. Останніми днями я багато дечого почув… Ну, ходімо до Потіуюха.

Директор Потіуюх не на жарт розгнівався, дізнавшись про втрату в тирі.

— Комплект для пікніка?! Це ж тридцять шилінгів готових грошей! Оптовий розпродаж! — зарепетував він. — Ви завдаєте мені збитків, юначе!

— Та він же їде! — відказав Штайнер і пояснив йому, як воно все вийшло. — Це ж була аварійна ситуація! — закінчив він. — Доводилося рятувати вашу фамільну реліквію.

Отямившись від запізнілого переляку, Потіуюх сказав уже примирливо:

— Ну, це річ інша! — І, сплативши Кернові зароблене, повів його до тиру. — Юначе! — сказав він там. — Ви ще взнаєте Леопольда Потіуюха, останнього в світі людинолюбця! Виберіть собі з оцих призів що вам завгодно. Як сувеніри. На продаж, звичайно. Порядні люди сувенірів не визнають; згадки — це тільки зайва прикрість у житті. Ви ж торгуватимете, правда? Виберіть що-небудь! Скільки захочете.

І метнувся до панорами світових див.

— Бери, не соромся, — сказав Штайнер. — Такий непотріб найкраще продається. Вибирай невеличкі, легкі речі. Та швидше, поки Потіуюх не передумав.

Але Потцлох не передумав. Навпаки, до вибраних Керном попільничок, гребінців та гральних костей він іще від себе додав три статуетки голих богинь із справжньої штучної бронзи.

— У маленьких містечках з руками одірвуть! — глузливо усміхаючись, пояснив він і поправив пенсне. — Містечкових обивателів душить глуха хіть. Звичайно, в тих містечках, де нема борделів. Ну, Керне, хай вам Бог помагає. Мені час іти на конференцію. З приводу високого податку на розваги. Податок на розваги! Як це типово для нашого століття! Замість того, щоб іще премії призначати…

Керн зібрався в дорогу, виправ свої шкарпетки та сорочки й порозвішував сохнути. Тоді разом із Ліло та Штайнером сів вечеряти.

— Сумуй, синку, — сказав Штайнер. — Це твоє право. Античні герої плакали більше, ніж найсентиментальніша дурепа наших днів. Вони знали, що горя не слід заганяти вглиб. А нашим ідеалом стала несхитна мужність кам’яної статуї. Це зовсім ні до чого. Посумуй трохи, воно й минеться.

— Смуток — це часом остання втіха, — спокійно мовила Ліло, ставлячи перед Керном тарілку борщу зі сметаною.