Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Теж зрівняли! — поліцай глянув на Керна досить-таки зневажливо. — Ну що ви таке з поліційної точки зору! Ніщо. От колись я супроводив грабіжника Мюллера-другого, що вбив чотирьох людей! Наручники, револьвер напоготові! Ато ще, два роки тому, Бергмана — той жінок різав. А потім бандита Бруста… Не кажучи вже про Тедді Блюмеля, осквернителя трупів. Ото були часи! А нині… Таж із вашим братом здохнеш з нудьги! — Він зітхнув і допив свою склянку. — Ви хоч у вині смак знаєте… Вип’ємо ще чвертку? За мій кошт.

— Можна.

Вони випили в добрій згоді ще чвертку, потім рушили далі. Тим часом уже стемніло. Над головами шмигали через дорогу кажани, пурхали нічні метелики.

Вікна митниці яскраво світилися. Доглядачі були ті самі, що й минулого разу. Супровідник передав їм Керна.

— Зайдіть, посидьте поки що, — сказав один із митників. — Ще ранувато.

— Я знаю, — відповів Керн.

— 0, ви вже знаєте?

— Аякже! Кордон — це ж наш рідний край.

Удосвіта Керн був уже знову в Пратері. Він не наважився піти просто до фургона й розбудити Штайнера: мало що могло статися за цей час! Керн трохи походив парком. Дерева просвічували крізь туман багрянцем і золотом: поки він сидів у в’язниці, настала осінь. Перед сірим шатром каруселі він трохи постояв, тоді підняв брезент, заліз усередину й сів у одну з гондол. Усе-таки безпечніше, а то можна ненароком нарватись на поліцая.

Розбудив його чийсь регіт. Було вже видно, шатро згорнули. Керн підхопився. Над ним стояв Штайнер у синьому комбінезоні.

Керн одним стрибком вилетів із гондоли. Він удома!

— Штайнере! — сяючи радістю, вигукнув він. — Хвала Богові, я знову тут!

— Та бачу. Блудний син повернувся з підземель поліції! Ану, дай хоч подивлюся на тебе. Трішечки змарнів на тюремних харчах. А чого ти зразу не розбудив мене?

— Я ж не знав, чи ти ще тут.

— Та поки що тут… Але давай спершу поснідаємо. Тоді світ зразу порожевіє! Діло! — гукнув Штайнер, повернувши обличчя до фургона. — Наше хлоп’я вернулося! Треба його нагодувати як слід! — він знов обернувся до Керна. — А ти підріс. І змужнів трохи. Навчився дечого, хлопчику, за цей час?

— Аякже! Я тепер знаю, що треба добре загартуватися, коли не хочеш пропасти. І певен, що мене вони на той світ не заженуть! Крім того, навчився шити мішки й говорити французькою. І взнав, що наказувати часом буває корисніше, ніж просити.

— Немало! — всміхнувся Штайнер. — Немало, синку!

— Де Рут? — спитав Керн.

— У Цюриху. Її просто вислали, більш нічого їй не було. У Ліло листи для тебе. Вона ж наша поштова станція, у неї в одної справжні документи. Рут писала тобі на її адресу.

— У Цюриху… — повторив Керн.

— Еге ж, хлопчику. Тобі це не подобається?

Керн глянув на нього.

— Чого ж…

— Вона там у знайомих живе. Ти теж подавайся туди, от і все. Однаково тут уже помаленьку припікати починає.

— Правда…

Підійшла Ліло й привіталася з Керном так, немов він просто повернувся з прогулянки. Спокійно поставила вона тацю з чашками та кавником на стіл.

— Віддай йому листи, Ліло, — сказав Штайнер. — Він же однаково не їстиме, поки не прочитає їх.

Ліло показала рукою на тацю. Там, прихилені до чашки, лежали листи. Керн розірвав конверти, почав читати й нараз забув про все у світі. Це ж були перші листи, одержані ним від Рут. Перші любовні листи в його житті! Мов якимись чарами з нього спало все: і розчарування, що її тут нема, і тривога, і страх, і непевність, і самота. Чорні сліди пера почали світитись, фосфоресціювати. Є і в нього на світі людина, яка вболіває за ним, якій не дає спокою те, що з ним сталось, яка йому каже, що любить його! «Твоя Рут». Твоя Рут! Твоя! Це звучало майже неймовірно. Твоя Рут… Що він міг досі назвати своїм? Що належало йому? Кілька пляшечок одеколону, десяток брусків мила, одяг, що був на ньому… А тепер — людина! Ціла людина! Чорне, важке волосся! Очі! Це справді було майже неймовірно. Керн підвів голову. Ліло вже зайшла до фургона. Штайнер курив сигарету.

— Ну що, все гаразд, хлопчику? — спитав він.

— Усе. Пише, щоб я не приїздив. Щоб не ризикував більше собою задля неї.

— О, вони такі, ці дівчата! Понаписують! — засміявся Штайнер і налив Кернові кави. — Ну, снідай уже!

Він стояв, спершись на стінку фургона, й дивився, як Керн їсть. Крізь рідкий білий туман просвічувало сонце, і Керн відчував його проміння на своєму обличчі. Повітря було п’янке, як вино. Ще вчора вранці він у смердючій камері сьорбав із пом’ятої бляшаної миски теплувату юшку. А тепер його руки обвівав свіжий ранковий вітрець, і він їв білий хліб, запивав кавою, а в кишені шелестів лист від Рут, і поруч, прихилившись до стінки фургона, стояв Штайнер.