Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Це був останній день. Вони сиділи в саду. Повз них прошмигнула кицька. Вона була кітна, заклопотана лише собою і ні на кого не звертала уваги.

— Я сподіваюся, що в мене буде дитина, — раптом сказала Елізабет.

Гребер вражено глянув на неї.

— Дитина? Навіщо?

— А чому б ні?

— Дитина? У такий час? Ти впевнена, що в тебе буде дитина?

— Я сподіваюсь.

Він знову подивився на неї.

— Я, мабуть, повинен щось сказати чи зробити. Або поцілувати тебе, Елізабет. Здивуватися, бути ніжним. Але я не вмію. Усе це занадто несподівано для мене. Досі про дитину я просто не думав.

— Тобі й не треба думати. Це тебе не стосується. Я й сама ще не певна.

— Дитина! Вона б якраз підросла до наступної війни, як ми до цієї. Ти тільки подумай, скільки стравдань чекає на неї!

Кицька з’явилася знову. Вона йшла стежкою до кухні.

— Щодня народжуються діти, — промовила Елізабет.

Гребер подумав про «гітлерівську молодь» та дітей, які доносять

на своїх батьків.

— Навіщо про це розмовляти? — сказав він. — Адже поки це тільки твоє бажання. Правда ж?

— Хіба ти не хотів би мати дитину?

— Не знаю. Можливо, в мирний час. Я ще не думав про це. Навколо нас усе так отруєно, що земля ще багато років буде насичена цією отрутою. Хіба можна, знаючи це, хотіти дитину?

— Саме тому, — відповіла Елізабет.

— Чому?

— Щоб виховати її противником усього цього. Що ж буде, якщо противники того, що зараз діється, не захочуть мати дітей? Хіба лише варвари повинні мати дітей? Хто ж тоді наведе у світі порядок?

— І тому ти хочеш дитину?

— Ні. Це мені щойно спало на думку.

Гребер мовчав. Він не мав чого заперечити. Вона мала рацію.

— Ти надто спритна для мене, — сказав він. — Я ще не звик до того, що одружений, а тут уже маю вирішувати, хочу дитину чи ні.

Елізабет засміялася і встала.

— Ти не помітив найпростішого: я не просто хочу дитину, а хочу її від тебе. Ну, а тепер я піду побалакаю з фрау Вітте про вечерю. Це має бути витвір мистецтва з консервів.

Гребер сидів сам на стільці в саду. Небо було вкрите хмарами, осяяними рожевуватим світлом. День згасав. Це був украдений день. Він сам продовжив свою відпустку на двадцять чотири години. Знявся з обліку й залишився. Та настав вечір, і через годину Гребер мусив від’їздити.

Він ще раз побував в адресному бюро, але від батьків ніяких звісток не надходило. Він владнав усе, що можна було владнати. Фрау Вітте дозволила Елізабет жити в неї. Гребер оглянув підвал; він був не досить глибокий, щоб його вважати надійним, але побудований на совість. Відвідав він і громадське бомбосховище на Лейбніцштрасе; воно було таке саме, як більшість бомбосховищу місті.

Гребер спокійно відхилився на спинку стільця. На кухні чувся дзвін посуду. У нього була довга відпустка. Не три тижні, а три роки. Щоправда, інколи вони здавалися йому несправжніми, надто стрімкими, і під ними був хисткий ґрунт, але він хотів вірити, що вони були справжні.

Він почув голос Елізабет і задумався над тим, що вона казала про дитину. У нього було таке відчуття, немовби перед ним розступилася стіна. З’явився пролом, а крізь нього невиразно, немов сад, прозирнув шматок майбутнього. Гребер ніколи не намагався заглянути за цю стіну. Правда, коли він приїхав сюди, йому хотілося щось знайти, взяти його, заволодіти ним, щоб залишити його після себе, перш ніж знову поїхати, залишити як частину свого імені й заразом відбиток себе самого. Але думки про дитину в нього ніколи не виникало. Він дивився на сутінки, що спадали на кущі бузку. Яке безмежне життя, коли про нього задуматись, і як дивно відчувати, що воно може тривати і за стіною, перед якою досі обривалося, і що те, про що він досі думав як про наспіх схоплену здобич, може перетворитися в надійне надбання, і що можна передати це життя невідомій істоті, яка ще не існує, передати в майбутнє, що не має кінця-краю і сповнене ніжності, якої він ніколи не знав. Який простір, яка далина розкривалася перед ним, скільки мрій народжувалося в нього, і як сильно щось усередині в нього бажало, й не бажало, і все-таки бажало цієї жалюгідної й цілющої ілюзії безсмертя.

— Поїзд відходить о шостій, — повідомив він. — Я все владнав. Мені пора. Не проводжай мене на вокзал. Я хочу взяти з собою твій образ таким, який він тут, а не у вокзальній метушні й тисняві. Останнього разу на вокзал мене проводжала мати. Я не міг її відрадити. Це було жахливо і для неї, і для мене. Довго ввижалися мені ті проводи, а потім я завади пригадував тільки заплакану, зморену, спітнілу жінку на пероні, а не матір, якою вона була насправді. Ти це розумієш?