Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Я їх маю. І знаю, де продаються капелюшки.

— Добре. Купимо капелюшка до золотистої сукні.

— До неї капелюшок не потрібен. Це вечірня сукня. Ми просто купимо якого-небудь капелюшка. Це конче потрібно. Отже, з фабрикою покінчено.

Половина вітрини в крамниці вціліла. Друга половина була забита дошками. Вони зазирнули всередину. Там лежало два капелюшки. Один був прикрашений паперовими квітами, другий — барвистим пір’ям. Гребер розгублено дивився на капелюшки, — він просто не міг собі уявити Елізабет у жодному з них. Потім він помітив, що сива жінка саме збирається замикати двері.

— Ходімо! — поквапив він Елізабет.

Власниця крамниці провела їх у задню кімнату, вікна якої були запнуті шторами. Жінка відразу ж почала з Елізабет розмову, з якої

Гребер нічого не розумів. Він сів на розхитаний, покритий золотистою фарбою стілець біля дверей. Жінка увімкнула перед дзеркалом лампочку, заходилася діставати з коробок капелюшки до всіляких тканин. Сіра крамничка раптом обернулася на зачаровану печеру. Голубі, червоні, рожеві й білі капелюшки спалахували у світлі, і складалося враження, ніби тут приміряють корони перед якимось таємничим святом. Елізабет походжала сюди-туди в яскравому світлі перед дзеркалом. Здавалося, вона щойно зійшла з картини, і зараз позад неї зступиться морок, у якому потоне вся кімната. Гребер сидів тихо і спостерігав цю сцену, яка після всього, що відбулося вдень, здавалася йому нереальною. Він уперше бачив Елізабет такою безпосередньою, незалежною від обставин, захопленою собою і своїми пустощами, сповненою ніжності й світла, серйозною і зосередженою, мов амазонка, що вибирає зброю. Гребер чув тиху розмову двох жінок, не дослуховуючись до неї, вона нагадувала йому дзюрчання струмка, він бачив Елізабет у світлі, яке, здавалося, випромінювала вона сама, й любив її, прагнув її і забув про все на світі, охоплений почуттям щастя, за яким стояла примарна тінь утрати, ще більше підкреслюючи це щастя, роблячи його ще світлішим, таким дорогим і короткочасним, як відблиски на парчі й шовку.

— Я хочу беретика, — сказала Елізабет. — Звичайного беретика із золотистої тканини, який щільно облягав би голову.

Зорі зазирали у вікно. Дикий виноград обвивав його невеликий прямокутник, а кілька лоз розгойдувались на вітрі, немов чорні маятники німих годинників.

— Я плачу не по-справжньому, — сказала Елізабет. — І коли я плачу, ти про це не думай. То не я, то щось у мені проситься назовні. Буває, що в людини нічого не лишається, крім сліз. Але це не смуток. Я щаслива.

Вона лежала в нього на руці, поклавши голову йому на плече. Широке ліжко було зі старого й темного горіхового дерева. Спинки високі, гнуті. У кутку стояв горіховий комод, а біля вікна — стіл і два стільці. На стіні висіла скляна коробка, в якій лежав вицвілий весільний вінок із паперових мирт, і дзеркало; в ньому відбивалася темна виноградна лоза і тьмяне, хистке світло, що падало з вулиці.

— Я щаслива, — знов проказала Елізабет. — За ці тижні сталося стільки подій, що я навіть не можу всіх їх сприйняти. Просто не можу. Мені це не вдається. Ти повинен сьогодні мати зі мною терпіння.

— Я хотів би вивезти тебе з міста куди-небудь у село.

— Мені однаково, де я буду, коли ти поїдеш.

— Це зовсім не однаково. Сіл не бомбардують.

— Але ж коли-небудь нас перестануть бомбардувати. Від міста вже майже нічого не залишилося. Поки що я не можу виїхати, я мушу працювати на фабриці. Я дуже рада, що маю тепер цю чарівну кімнату. Кімнату і фрау Вітте.

Елізабет дихала вже спокійніше.

— Зараз я візьму себе в руки, — сказала вона. — Не подумай, що я істеричка. Я щаслива. Але моє щастя якесь непевне. Воно не схоже на одноманітне коров’яче щастя.

— Коров’яче щастя, — повторив Гребер. — Кому воно потрібне?

— Не знаю. Але гадаю, що могла б досить довго витримати його.

— Я теж. Тільки я не хотів зізнаватись, все одно у нас його поки що не буде.

— Десять років надійного, гарного, одноманітного міщанського щастя… Мені здається, для нього й цілого життя було б замало.

Гребер засміявся.

— Це через те, що ми живемо страшенно цікавим життям. Наші предки думали інакше, вони шукали пригод і ненавиділи своє коров’яче щастя.

— А ми ні. Ми знову стали звичайними людьми зі звичайними бажаннями. — Елізабет подивилась на нього. — Ти вже хочеш спати? Цілісіньку ніч спати? Хто знає, коли в тебе буде така можливість, адже завтра ввечері ти від’їжджаєш!