Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Можу.

— Усім найсвятішим для тебе?

Боже мій, що тепер для мене святе? Це поняття в нас швидко міняється.

— Так, він одразу помер.

— Хай ти не повернешся сюди, коли це неправда?

— Хай я не повернуся сюди, коли це неправда.

Я міг би наговорити їй іще бозна-яких клятв. Але вона, здається, вже повірила мені. Вона довго стогне і плаче. Просить, щоб я розповів, як воно було, і я вигадую цілу історію, в яку тепер і сам майже вірю.

Коли я йду, вона цілує мене й дарує синову фотокартку. Він стоїть у формі новобранця, спершись на круглий стіл із ніжками з березових гілляк із нездертою корою. Позаду, на ширмі, намальовано ліс. На столі стоїть кухоль пива.

Сьогодні останній вечір удома. Усі якісь мовчазні. Я рано лягаю спати, хапаю подушки, притискаю до себе, зариваюся в них з головою. Хтозна, чи доведеться мені ще колись спати в такому ліжку, на такій перині!

Пізно ввечері мати заходить до мене. Вона гадає, що я сплю, і я її не розчаровую. Розмовляти й не спати обом — надто важко.

Вона сидить майже до ранку, дарма що їй боляче, часом її аж судомить. Нарешті я не можу більше витримати й удаю, що прокидаюсь.

— Іди спати, мамо, ти тут застудишся.

Вона каже:

— Виспатись я встигну й потім.

Я підводжусь.

— Мамо, на фронт мене відразу не пошлють. Перші чотири тижні я маю відбути в таборі. Звідти я зможу якось у неділю приїхати до вас.

Вона мовчить. Тоді тихенько питає:

— Ти дуже боїшся?

— Ні, мамо.

— Я хотіла тобі ще сказати: стережися жінок у Франції. Жінки там погані.

Ой мамо, мамо! Я для тебе — дитина… Чого ж я не можу покласти тобі голову на коліна й заплакати? Чого я завжди мушу бути дужим і стриманим, мені часом теж хочеться поплакати, хочеться, щоб мене втішали, адже я справді майже дитина, у шафі ще висять мої куценькі штанці… Це ж було зовсім недавно, чому ж усе так швидко проминуло?

Найспокійніше, як тільки можу, я кажу:

— Там, де стоїть наша частина, мамо, немає ніяких жінок.

— Паулю, будь обережний там, на передовій.

Ой мамо, мамо! Чого я не можу тебе обійняти й разом із тобою померти! Які ми всі нещасні!

— Авжеж, мамо, я буду обережний.

— Я щодня молитимуся за тебе, Паулю.

Ой мамо, мамо! Якби ми могли встати й піти, піти назад крізь роки, щоб усе горе поспадало нам із рамен, піти назад у минуле, тільки вдвох із тобою, мамо!

— А ти не можеш дістати призначення туди, де не так небезпечно?

— Справді, мамо, мене можуть улаштувати при кухні, а чого ж.

— І ти відразу погоджуйся, не слухай усяких балачок.

— Ет, що мені балачки, мамо.

Вона зітхає. Обличчя її світиться в пітьмі білою плямою.

— А тепер, мамо, йди спати.

Вона не відповідає. Я підводжусь і вкриваю їй плечі своєю ковдрою. Вона спирається мені на руку, їй боляче. Я веду матір до її ліжка. І ще трохи зостаюся біля неї.

— Гляди, щоб видужала, мамо, видужала, поки я вернуся.

— Гаразд, гаразд, дитино!

— Не здумайте мені чогось посилати, мамо. На фронті в нас досить харчів. Тут вони вам самим потрібні.

Яка бідолашна лежить вона в ліжку, вона, що любить мене понад усе на світі. Коли я вже хочу йти, вона квапливо каже:

— Я придбала тобі ще дві пари спідніх. Із доброї вовни. Тобі в них буде тепло. Не забудь їх запакувати.

Ой мамо, я знаю, скільки ти набігалася, скільки настоялася в чергах, скільки напросилася, щоб купити ті спідні. Ой мамо, мамо, хіба можна збагнути, чого я мушу йти від тебе! Хто має більше права на мене, ніж ти? Ще я сиджу тут, біля твого ліжка, нам треба так багато сказати одне одному, та ми ніколи на це не спроможемося.

— На добраніч, мамо.

— На добраніч, дитино.

У кімнаті темно. Чути, як важко дихає мати. І як цокає годинник. За вікном гуде вітер, шелестять каштани.

У передпокої я зашпортуюся за свій ранець, він лежить там уже спакований, бо завтра я маю вийти вдосвіта.

Я кусаю подушку, стискаю пальцями залізне пруття ліжка. І нащо я сюди приїхав! На фронті я був байдужий до всього, часом утрачав усяку надію; бути таким я вже не зможу. Я був солдатом, а тепер усе в мені — тільки біль, суцільний біль за себе, за матір, за все, що таке невтішне і що не має кінця-краю.

Не треба було мені їхати у відпустку!

Бараки в польовому таборі мені знайомі. Тут Гіммельштос виховував Тьядена. Але з людей я майже нікого не знаю; все тут змінилося, як це завжди буває. Лише кількох чоловік, здається, я бачив раніше.

Службу я відбуваю машинально. Вечорами майже завжди сиджу в солдатському клубі, там багато часописів, але їх я не читаю; зате там стоїть піаніно, і я залюбки граю на ньому. Обслуговують нас дві дівчини, одна з них зовсім молоденька.