Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

А поки що Канторек гасає туди й сюди, немов сполоханий дикий кабан. Трохи згодом Міттельштедт наказує припинити цю вправу, і починається інша, дуже важлива, — повзання. Спираючись на коліна й лікті, притискаючи до себе, як належить за статутом, гвинтівку, Канторек повзає у всьому своєму параді по піску, просто повз нас. Він голосно сопе, і це сопіння здається нам музикою.

Міттельштедт підбадьорює рядового Канторека, втішаючи його цитатами з висловлювань класного наставника Канторека:

— Рядовий Канторек, нам випало щастя жити у велику добу, тож треба віддавати всі сили навчанню, хоч буває й сутужно.

Канторек випльовує якусь брудну шпичку, що попала йому між зуби, і вмивається потом. Міттельштедт нахиляється нижче і зворушливо повчає його:

— За дрібницями ніколи не забувайте великої справи, рядовий Канторек!

Аж дивно, що Канторек досі не луснув від напруги, а надто тепер, коли почалися гімнастичні вправи; Міттельштедт чудово копіює свого вчителя, підтримуючи його під зад, щоб він як належить рівно тримав підборіддя, підтягуючись на перекладині, та ще й сипле мудрими сентенціями. Саме так колись поводився з ним Канторек.

Потім Міттельштедт дає дальші розпорядження по службі:

— Кантореку й Бетгере, по хліб! Візьміть із собою тачку.

За кілька хвилин обидва вирушають із тачкою до воріт.

Канторек похнюплений, лютий, а швейцар радий, що загадали легку роботу.

До пекарні їм обом доведеться йти через усе місто туди й назад.

— Вони вже кілька днів туди ходять, — посміхається Міттельштедт. — А в місті вже дехто тільки й чекає на них помилуватися.

— Чудово! — кажу я. — А він іще не скаржився?

— Пробував. Наш командир боки рвав, як почув цю історію. Він ненавидить учителів. До того ж я впадаю за його дочкою.

— Канторек може завалити тебе на екзаменах.

* и

— Чхав я на це, — відмахується Міттельштедт. — Його скаргу поклали під сукно, бо я зумів довести, що здебільшого призначаю його на легку роботу.

— А чи не міг би ти його так прикрутити, щоб йому білий світ в очах потемнів?

— Такого дурня? Не варто, — відказує Міттельштедт шляхетно й великодушно.

Що таке відпустка? Непевний час, після якого все стає ще важчим. Уже й тепер розлука раз у раз нагадує про себе. Мати мовчки дивиться на мене. Вона рахує дні, це я знаю, вранці вона особливо сумна. Знову минув один день. Вона сховала мій ранець — він їй неприємний, бо нагадує про розлуку.

Час спливає швидко, коли обсідають думки. Я примушую себе встати й піти провести сестру. Вона поспішає до бойні, щоб купити кілька фунтів кісток. Це чимала підтримка, і з самого ранку люди стають там у чергу. Дехто падає непритомний.

Нам не щастить. Змінюючи одне одного, ми чекаємо три години, та черга вже розходиться. Кістки скінчилися.

Добре, що мені видають пайок. Я несу його матері, тож тепер ми харчуємося трохи краще.

Дні стають дедалі важчі, очі в мами — дедалі сумніші. Ще чотири дні. Мені треба сходити до Кеммеріхової матері.

Цього не можна описати. Розповісти про жінку, що тремтить, плаче, термосить мене й кричить:

— Чого ж ти живий, а він помер?

Вона обливає мене сльозами й голосить:

— Нащо вас взагалі туди послали, ви ж іще діти…

Вона падає на стілець і плаче:

— Ти його бачив? Ти ще встиг його побачити? Як він помирав?

Я кажу їй, що йому влучило просто в серце і він одразу помер. Вона дивиться на мене і не вірить.

— Ти брешеш! Я краще за тебе знаю. Я відчувала, як важко він помирав. Я чула його голос, уночі його страх передавався мені… Скажи правду, я хочу її знати, мушу знати.

— Ні, я був біля нього. Він одразу помер.

Вона тихо благає:

— Скажи мені. Ти повинен сказати. Я знаю, ти хочеш мене розрадити, та хіба не бачиш, що тільки дужче мене мучиш, ніж якби сказав правду? Я не можу витримати невідомості, скажи мені, як воно було, нехай і жахливо. Усе-таки це краще, ніж те, що я собі уявляю.

Ніколи я не скажу їй правди, хай вона хоч ріже мене.

Я щиро їй співчуваю, але вона здається мені не дуже розумною. Вона мусить примиритися з думкою про смерть Кеммері-ха, а від того, чи знає вона правду, чи ні, він не оживе. Коли ти на своєму віку вже побачив стільки смертей, то не здатний збагнути, як може смерть лише однієї людини спричинити стільки горя. Тому я кажу вже трохи нетерпляче:

— Він одразу помер. Навіть нічого не відчув. Обличчя в нього було зовсім спокійне.

Вона мовчить. Тоді повагом питає:

— Ти можеш мені поклястися?