Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Так це…

Лікар співчутливо киває:

— Так, аналіз крові готовий. Результат позитивний. Ну, а тепер ми візьмемося за цих маленьких негідників.

— Позитивний, — затинається Людвіґ. — Так, значить…

— Так, — каже лікар, — доведеться пройти невеликий курс лікування.

— То це означає, що в мене сифіліс?

— Так.

Велика муха із дзижчанням пролітає по кімнаті та б’ється об шибку. Час зупинився. Повітря між цими стінами стає болісно липким. Світ змінив своє обличчя. Жахливе побоювання перетворилося на жахливу впевненість.

— Можливо, це помилка? — питає Людвіґ. — А якщо повторно здати аналіз?

Лікар хитає головою:

— Краще відразу взятися за лікування. У вас рецидив.

Людвіґ ковтає слину:

— Це лікується?

Лікар пожвавлюється. Обличчя його просто розквітає надією:

— Звичайно. Насамперед ми протягом півроку будемо колоти ось такі ампули, а тоді подивимося. Можливо, нічого більше й не знадобиться. Сифіліс тепер лікується.

Сифіліс — яке огидне слово, схоже на довгу чорну змію.

— На фронті підхопили? — запитує лікар.

Людвіґ киває.

— А чому відразу не почали лікування?

— Я не знав, що хворий. Нам ніколи про такі речі не говорили. Відразу не помітив, думав — дрібниці. Потім все само собою пройшло.

Лікар хитає головою.

— Ось він, зворотний бік медалі, — недбало цідить він.

З яким задоволенням я дав би йому стільцем по голові. Він не має зеленого поняття про те, що означає отримати триденну відпустку до Брюсселя і, вирвавшись із окопів, блювотиння, бруду та крові, приїхати вечірнім поїздом до міста з вулицями, ліхтарями, світлом, магазинами й жінками; до міста, де є справжні готелі з білими ваннами, в яких можна хлюпатися, можна змити з себе весь бруд; до міста з тихою музикою, кав'ярнями на терасах і прохолодним міцним вином, звідки знати йому про чари, які причаїлися серед блакитного серпанку сутінків у ледь помітну мить між двома страхітливими моментами; це схоже на блакить у прориві хмар, на несамовитий зойк життя поміж двома моментами смерті. Хто знає, чи не повиснеш ти завтра з розтрощеними кістками на колючому дроті, здихаючи з тваринним ревінням. Тож хочеться випити ще ковток міцного вина, вдихнути ще раз це повітря, поглянути на цей нереальним світ переливчастих кольорів, мрій, жінок, хвилюючого шепоту, слів, від яких кров здіймається чорним фонтаном, від яких роки бруду, тваринної злості й безнадії тануть, переходять у солодкий мелодійний вихор спогадів і надій.

Завтра знову смерть затанцює навколо тебе, завтра знову почуєш виття снарядів, вибухи ручних гранат, постріли вогнеметів, кров і смерть; але сьогодні так хочеться ще хоч раз відчути ніжну шкіру, яка пахне й вабить, як саме життя, вабить невловимо. Неясні тіні на потилиці збивають з пантелику, м'які руки, все ламається й виблискує, спалахує та клекоче, небо горить. Хто ж у такі хвилини буде думати, що в цьому шепоті, у цьому спокусливому поклику, в цьому ароматі, в цій шкірі зачаїлося ще й інше, підступне, приховане, воно підкрадається і вичікує, — сифіліс; хто знає це, хто про це хоче знати, хто взагалі думає далі сьогоднішнього дня. Завтра все може закінчитися. Клята війна, вона навчила нас брати й бачити лише те, що відбувається тут і зараз.

— Що ж тепер робити? — запитує Людвіґ.

— Якомога швидше почати лікування.

— Тоді давайте зараз і почнемо, — уже спокійно каже Людвіґ. Він проходить за лікарем у кабінет.

Я залишаюся у приймальні та рву на клаптики кілька номерів газети «Ді Boxe», у яких все так і рясніє парадами, перемогами й пишномовними промовами пасторів, які прославляють війну.

Людвіґ повертається. Я шепочу йому:

— Піди до іншого лікаря. Цей напевно нічого не розуміє. Він якийсь ідіот.

Людвіґ утомлено махає рукою, і ми мовчки спускаємося зі сходів. Унизу він раптом каже, відвернувшись від мене:

— Ну, Ернсте, тепер прощавай.

Я піднімаю очі. Він стоїть, притулившись до поручнів, і міцно стискає кулаки в кишенях.

— Що з тобою? — злякано запитую я.

— Я мушу піти геть, — відповідає він.

— То дай принаймні руку, — кажу я, здивовано дивлячись на нього.

Тремтячими губами він бурмоче:

— Тобі, напевно, гидко тепер доторкнутися до мене. Розгублений, жалюгідний, худий, він стоїть біля перил у тій же позі, в якій зазвичай стояв, притулившись до стінки окопу, і обличчя в нього таке ж сумне, і очі так само опущені.

— Ех, Людвіґу, Людвіґу, що вони таке з нами роблять? Мені огидно доторкнутися до тебе? Ти дурень, телепень ти, ось я торкаюся до тебе, я сотні разів доторкнуся до тебе. — Слова вириваються у мене з грудей якимись ривками, я сам плачу, чорт забирай, я, старий осел, — і, обійнявши Людвіґа за плечі, притискаю його до себе й відчуваю, як він тремтить. — Людвіґу, все це дурниці, може, і в мене те саме, ну заспокойся, ця змія в окулярах напевно все вилікує.