Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Коли батько скінчив говорити, я налив йому чарку коньяку.

— Бачиш, батьку, — кажу я, сідаючи поруч із ним на диван, — можливо, ти й маєш рацію. Але я навчився жити в печері, виритій під землею, і задовольнятися скоринкою хліба з порожньою юшкою. Мені вистачало, щоб не стріляли, і я вже був задоволений. Який-небудь напіврозвалений барак здавався мені палацом, а мішок, набитий соломою, — райським ложем. Зрозумій мене! Одне те, що я живий і навколо немає стрілянини, мене поки що цілком задовольняє. На скромний шматок хліба я якось зароблю, а для всього іншого — ціле життя попереду.

— Так, але ж це не життя, — заперечує батько, — це позбавлене сенсу існування.

— Як на чий погляд, — кажу я. — А по-моєму, не життя, це якщо в підсумку тільки й можеш сказати, що ти тридцять років поспіль, день у день, заходив в одну й ту саму класну кімнату або в одну й ту саму контору.

З подивом вислухавши мене, батько каже:

— Однак я, наприклад, двадцять років ходжу на картонну фабрику й досягнув, як бачиш, того, що став самостійним майстром.

— А я нічого не хочу досягати, батьку, я просто хочу жити.

— І я прожив своє життя правильно й чесно, — каже він не без гордості, — недарма ж мене обрали в правління союзу ремісників.

— Тішся, що життя твоє пройшло так спокійно, — відповідаю я.

— Але ти ж повинен робити хоч щось, — наполягає батько.

— Зараз я можу піти на службу до одного мого фронтового товариша, він запропонував мені працювати в нього, — кажу я, щоб заспокоїти батька. — На життя зароблю.

Він докірливо хитає головою:

— І задля цього ти відмовляєшся від прекрасного місця?

— Мені вже не раз доводилося від чогось відмовлятися, батьку.

Він сумно пахкає сигарою:

— А в старості ти б мав право на пенсію.

— Ех, — кажу я, — хто з нас, солдатів, доживе до шістдесяти років? У наших кістках засіло стільки всякої гидоти, що це неодмінно дасть себе відчути рано чи пізно. Ми точно повмираємо раніше. При всьому бажанні ніяк не можу собі уявити, що доживу до шістдесятирічного віку. Я занадто часто бачив, як помирають у двадцять років.

У задумі, покурюючи сигару, дивлюся на батька. Я розумію, що він — мій батько, але зараз переді мною просто приємна літня людина, обережна й педантична, і її погляди не важать для мене нічого. Я легко можу уявити собі його на фронті: за ним завжди потрібно було б наглядати, і унтер-офіцером він, звичайно, ніколи б не став.

Після обіду я заходжу до Людвіґа. Він сидить за купою всіляких брошур і книг. Мені хочеться поговорити з ним про те, що мене гнітить, мені здається, що він допоможе мені знайти якийсь шлях. Але сьогодні він сам якийсь неспокійний, схвильований. Ми говоримо трохи про різні дрібниці.

— Я збираюся зараз до лікаря, — каже Людвіґ.

— Невже досі дизентерія? — запитую я.

— Та ні. Через інше.

— Через що, Людвіґу? — здивовано питаю я.

Він мовчить. Губи в нього тремтять.

— Не знаю, — вимовляє він нарешті.

— Я проведу тебе, можна? Мені все одно нічого робити.

Він шукає кашкет:

— Гаразд. Ходімо.

Дорогою Людвіґ крадькома поглядає на мене. Він якось незвично пригнічений і мовчазний. Звертаємо на Лінденштрасе і підходимо до будинку, перед яким у маленькому безнадійно сумному палісаднику стирчать кілька кущів. На дверях, на білій емалевій дощечці, читаю: «Доктор Фрідріх Шульц — шкірні, сечостатеві та венеричні хвороби». Зупиняюся вражений.

— Що сталося, Людвіґу?

Він дивиться на мене незрячими очима:

— Поки що нічого, Ернсте. Був якийсь нарив, пройшов, а тепер знову.

— Дрібниці, — кажу я з полегшенням. — У мене які тільки фурункули не вискакують: завбільшки з дитячу голівку. Це все від сурогатів, якими нас напихали.

Ми дзвонимо. Відчиняє сестра — вся в білому. Ми заходимо до приймальні страшенно збентежені й червоні до вух. Слава тобі Господи, там нікого немає. На столі пачка журналів. Це «Ді Boxe». Починаємо перегортати. Номери досить старі. Вони повертають нас до Брест-Литовського миру.

З’являється лікар. Окуляри його поблискують. Двері в кабінет напіввідчинені. Видно металеве, обтягнуте шкірою крісло, від його практичного й похмурого вигляду стає ніяково.

У лікарів є смішна риса: поводитися з пацієнтами, як із маленькими дітьми. У стоматологів це взагалі частина професії, але, мабуть, і тут це практикується.

— Ну, пане Бреєр, — починає цей змій в окулярах, — доведеться нам із вами познайомитися ближче.

Людвіґ стоїть як неживий. У нього перехоплює подих: