Віктор Гюґо - Знедолені

Козетта, ридаючи, підтримувала його за плечі.

— Тату, не покидайте нас! — крізь сльози вигукувала вона. — Невже ми знайшли вас для того, щоб знову втратити?

Можна сказати, агонія веде вмирущого звивистим шляхом. Вона то штовхає його до могили, то повертає до життя. Людина йде в небуття мовби навпомацки.

Жан Вальжан опритомнів після цього напівзабуття. Піднявши край Козеттиного рукава, він поцілував його.

— Він оживає, лікарю, він оживає! — вигукнув Маріус.

— Ви такі добрі обоє, — сказав Жан Вальжан. — Пане Понмерсі, мене дуже засмучувало, що ви не захотіли торкатися грошей. Ті гроші справді належать вашій дружині. Зараз я все поясню вам, діти мої. Чорний гагат привозять із Англії, білий — з Норвегії. Про це написано он у тому листі, ви його прочитаєте. Я вдосконалив також застібки на браслетах, і вони стали гарніші й дешевші. На цьому можна заробити чимало грошей. Отож Козеттине багатство належить їй по праву. Я розповідаю вам ці подробиці, щоб ви були спокійні.

Крізь прочинені двері до кімнати заглянула воротарка.

— Може, покликати священика? — запитала вона вмирущого.

— У мене він є, — відповів Жан Вальжан і показав пальцем угору, наче бачив там когось, невидимого для інших.

Можливо, єпископ і справді був присутній при цьому прощанні з життям.

Козетта обережно підклала вмирущому під спину подушку.

Жан Вальжан заговорив знову:

— Пане Понмерсі, благаю вас, не тривожтеся, ті шістсот тисяч франків справді належать Козетті. Я дарма прожив би життя, якби ви не скористалися ними.

Козетта й Маріус, узявшись за руки, стояли перед Жаном Вальжаном, охоплені розпачем, тремтячі, онімілі від горя.

Дихання хворого стало хрипким і уривчастим. Йому вже важко було підняти руку, ноги зовсім не ворушилися, але чим слабше ставало тіло, тим ясніше проступала на чолі велич його душі. Відблиск потойбічного світу вже мерехтів у зіницях.

Усміхнене обличчя все дужче блідло. Життя завмерло в ньому, а натомість воно освітилося неземним сяйвом. Дихання слабшало, а погляд ставав проникливіший. То був мрець, за спиною в якого вгадувалися крила.

Знаком він підкликав Козетту, потім Маріуса. Надходила, мабуть, остання хвилина, і Жан Вальжан заговорив ледь чутким голосом — він уже долинав наче крізь стіну:

— Підійдіть до мене, підійдіть обоє. Я дуже вас люблю. О, як добре так помирати! Ти теж любиш мене, моя Козетто. Я знаю, ти завжди була прив’язана до свого старенького. Яка ти добра, підклала мені під спину подушку! Ти трохи поплачеш за мною? Але не дуже довго, гаразд? Я не хочу, щоб ти журилася по-справжньому. Ті шістсот тисяч франків, діти мої, то чесно нажиті гроші, і ви можете зі спокійною совістю користуватися своїм багатством. Придбайте собі карету, беріть ложу в театрі, тобі потрібні гарні бальні сукні, моя Козетто, живіть щасливо. Козетті я заповідаю також два свічники, які стоять на каміні. Вони срібні, але для мене дорожчі, ніж золоті або й діамантові. Не знаю, чи задоволений мною там, на небі, той, хто подарував мені їх. Я зробив усе, що міг. Діти мої, я бідняк, і ви поховайте мене десь у закутні кладовища; покладіть тільки камінь, щоб позначити місце. Така моя остання воля. Ім’я на камені не викарбовуйте. Якщо Козетті захочеться іноді провідати мене, я буду радий. Приходьте й ви, пане Понмерсі. Я повинен признатися, що не завжди любив вас. Простіть мене за це. Я дуже вдячний вам, бо ви подарували щастя Козетті. У шухляді лежить п’ятисотфранковий білет. Я його не чіпав. Це для бідних. Козетто, бачиш своє дитяче платтячко онде, на ліжку? Ти його впізнаєш? А відтоді минуло всього десять років. Як біжить час! Ми були такі щасливі! А тепер усьому кінець. Діти мої, не плачте, я буду недалеко. Тільки пильно вдивляйтесь у темряву, і ви побачите, як я всміхаюся вам. Козетто, а пригадуєш Монфермей? Тебе послали в ліс, і ти дуже боялася. Пам’ятаєш, як я взявся за дужку твого відра? Тоді я вперше доторкнувся до твого маленького рученяти. Воно було таке холодне! А пам’ятаєш свою велику ляльку? Ти назвала її Катріною. Маленькою ти любила гратися. Ти чіпляла собі у вуха вишні. Усе це минуло. І ліс, де я йшов зі своєю дівчинкою, і дерева, під якими ми з нею гуляли, і монастир, де ми переховувалися, й ігри, й веселий дитячий сміх — усе заволоклося тінню. Тенардьє були лихі люди. Треба їм простити. Козетто, настав час, щоб ти взнала ім’я своєї матері. Її звали Фантіна. Запам’ятай це ім’я — Фантіна. Ставай навколішки щоразу, як ти його вимовлятимеш. Вона багато страждала. Вона палко любила тебе. Вона була нещасна в усьому, в чому ти — щаслива. Діти мої, я покидаю вас. Любіть одне одного — нема нічого у світі вищого, аніж це. Згадуйте іноді бідолашного старого, який тут помер. О Козетто, я не винен, що так довго тебе не бачив. Це краяло мені серце. Я доходив аж до рогу вулиці, люди, мабуть, вважали мене божевільним, я й справді був наче схиблений, а одного разу навіть вийшов із дому без шапки. Діти мої, у мене вже темніє в очах, а я ще так багато хотів сказати вам — та дарма… Згадуйте іноді про мене. Не знаю, що зі мною, але я бачу світло. Підійдіть ближче. Я помираю щасливим. Любі мої, дайте я покладу руки на ваші голови…