Віктор Гюґо - Знедолені

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Маріус. — Ми не дозволимо більш ніяких подорожей. Ви нас не покинете.

— Цього разу ми не жартуємо, — докинула Козетта. — Внизу стоїть фіакр. Я викрадаю вас. І як буде треба, то застосую силу.

І, сміючись, вона вдала, ніби підводить старого з крісла.

— Ваша кімната досі чекає вас, — сказала вона. — Коли б ви знали, як гарно тепер у саду! Цвітуть азалії. Алеї посипано річковим піском, і там трапляються фіолетові черепашки. Ви їстимете мої полуниці. Я сама поливаю їх. І щоб більше ніяких баронес, ніякого добродія Жана, у нас республіка, і всі кажуть одне одному «ти», правда, Маріусе? Ви поїдете з нами — дідусь буде дуже радий! Ми виділимо вам окрему грядку в саду, ви обробите її, й тоді подивимося, чиї полуниці будуть смачніші — мої чи ваші. Я зроблю все, чого ви хочете, тільки слухайтеся мене.

Жан Вальжан слухав музику її голосу, але не розбирав змісту слів. На очі йому навернулися сльози. Він прошепотів:

— Ось і доказ, що Господь милосердний. Вона тут.

— Тату! — сказала Козетта.

А Жан Вальжан вів далі:

— Справді, як чудово було б жити разом! На деревах там співають пташки. Я гуляв би з Козеттою. Така радість — бути серед живих людей, які кажуть одне одному «доброго ранку», які перегукуються в саду. Ми щодня зустрічалися б, ми обробляли б кожне свій куточок. Вона частувала б мене полуницями, а я дарував би їй троянди. Це було б чудесно… Тільки…

Він помовчав і тихо сказав:

— Як жаль!

Жан Вальжан стримав сльозу й усміхнувся.

Козетта взяла обидві руки старого у свої долоні.

— Боже! — вигукнула вона. — Ваші руки стали ще холодніші. Ви занедужали? Вам щось болить?

— Ні, — відповів Жан Вальжан. — Мені дуже добре. Тільки…

Він замовк.

— Що тільки?

— Я зараз помру.

Козетта й Маріус здригнулися.

— Помрете? — скрикнув Маріус.

— Так, але це пусте, — сказав Жан Вальжан.

Він зітхнув, усміхнувся й заговорив знову:

— Козетто, ти мені щось розповідала. Говори далі, я хочу чути твій голос!

Маріус мов закам’янів, дивлячись на старого.

Козетта зойкнула:

— Тату! Тату! Ви житимете! Я хочу, щоб ви жили!

Жан Вальжан підвів голову і з ніжністю дивився на Козетту.

— О, так, заборони мені помирати. Хто знає? Може, я й послухаюся тебе. Я вже помирав, а ви прийшли, і мені здалось, що я оживаю.

— Ви сповнені сили й життя! — вигукнув Маріус. — Невже ви думаєте, що люди помирають отак зразу? У вас було горе, тепер воно минуло. Це я повинен просити прощення, і я прошу його у вас навколішках. Ви житимете ще довго, житимете з нами. У нас обох віднині буде одна думка — про ваше щастя.

— Ну от, бачите, — сказала Козетта, уся в сльозах. — Маріус теж каже, що ви не помрете.

Жан Вальжан усміхався.

— Якби ви й узяли мене до себе, пане Понмерсі, я однаково залишився б тим, ким я є. Ні, Господь подумав так само, як ви, як я, і вирішив, що моя смерть — найкращий вихід. Хай пан Понмерсі буде щасливий із Козеттою, хай юність поєднається з осяйним ранком, утішайтеся, мої любі діти, пахощами бузку та солов’їним співом, а я вже ні на що не здатен, і я помру. Так треба. Будьмо розважливі, адже я відчуваю, що мені кінець. Годину тому я знепритомнів. А вночі випив цілий глечик води. Який добрий у тебе чоловік, Козетто! Тобі з ним краще, ніж зі мною.

В двері постукали. Увійшов лікар.

— Здрастуйте і прощайте, докторе, — сказав Жан Вальжан. — Ось мої бідолашні діти.

Маріус підійшов до лікаря. Він звернувся до нього з одним словом: «Добродію…», але в тоні, яким він його вимовив, було невисловлене запитання.

Лікар відповів йому промовистим поглядом.

Жан Вальжан обернувся до Козетти. Він дивився на неї так напружено, ніби хотів забрати її образ у вічність.

Лікар помацав йому пульс.

— А, то це за вами він журився, — тихо мовив він.

І, нахилившись, прошепотів Маріусові на вухо:

— Надто пізно.

Жан Вальжан на мить відірвав очі від Козетти, подивився на Маріуса та лікаря ясним поглядом і ледь чутно прошепотів:

— Померти — легко. Страшно — не жити.

Несподівано він підвівся. Такий приплив сил іноді свідчить про те, що почалась агонія. Твердим кроком Жан Вальжан підійшов до стіни, відсторонив лікаря й Маріуса, які хотіли допомогти йому, зняв зі стіни мідне розп’яття, що там висіло, і пересуваючись легко, наче здорова людина, знову сів у крісло й поклав розп’яття на стіл.

— Ось великий мученик, — голосно сказав він.

І тут плечі його опустились, голова впала, а складені на колінах руки почали дряпати нігтями матерію.