Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Якось я кілька годин поспіль перемірював вулицю, а дукиня Ґермантська ніяк не з’являлася, аж це з молочарні, втуленій між двома палацами в цій аристократичній і людовій дільниці, виринуло розпливчасте незнайоме обличчя чепурної жінки, купувель-ниці сирків, і перш ніж я встиг її розгледіти, у мене вдарив, наче блискавка, яка потребувала б, аби мейе досягти, менше часу, ніж дукинин образ загалом, її погляд. Іншим разом, не спіткавши її і чуючи, як дзиґар вибиває полудень, я подумав, що чекати вже не варто, і журно потюпорйв додому; поглинутий своїм розчаруванням, я тупо дивився, як даленіє повіз, аж це зрозумів, що з віконця коляси мені кивнула дама і що її риси, то апатичні й мляві, то, навпаки, напружені й живі, які складаються під округлим капелюшком з високою егреткою в личко незнайомки, — це риси дукині Ґермантської, якій я навіть не відклонився. А іноді, вертаючи додому, я бачив її у швейцарській кімнаті, де нечвидний швейцар, зненавиджений мною за його очі-нишпорки, бив їй низькі уклони і, звісно, «рапортував». «Рапортував», бо вся челядь Ґермантів зачаювалася за віконними фіранками і, тамуючи подих, стежила за перебігом нечутної їй розмови, після якої дукиня неодмінно позбавляла прогулянки когось зі служби, кого запродував «заворітник».

Через те, що дукиня Ґермантська являлася переді мною в ріжних іпостасях, і ці іпостасі забирали щоразу трохи інший, то вужчий, то ширший простір ув ансамблі її туалетів, моє кохання не пов’язувалося з чимось одним у ній самій та в її наряді, адже щодня і виглядала, і одягалася вона інакше, і дукиня могла змінити вроду та одежу майже цілком, анітрохи не уймаючи мого трепету, бо попри ці подробиці, попри новий комірець, попри нове обрамлення незнайомої щоки я завжди відчував, що це дукиня Ґермантська. Я кохав жінку-невидимицю, яка всьому цьому давала розгін, її, чия ворожість боліла мені, чиє наближення викликало у мене струс, чиє життя мені хотілося підгорнути собі, чиїх приятелів мені хотілося розігнати! Вона могла ввіткнути синю трепітку чи мати ятрення шкіри — від цього вчинки її не втрачали б для мене ваги.

Якби я сам не помітив, що дукині Ґермантській увірилися наші щоденні зустрічі, я б про це здогадався з виразу холоду, догани та жалю, який скривлював обличчя Франсуазі, коли та допомагала мені вбиратися на вранішні прохідки. Тільки-но я просив подати речі, як відчував зустрічний вітер, який стругав з її змарнілого, поораного зморшками обличчя. Я навіть не пробував заробити Франсуазиної довіри: головою муру не проб’єш. Вона мала хист миттю здогадуватися про кожну халепу, в яку могли вскочити мої батько-матір та я, а звідки він у неї, залишалося для мене таємницею. Може, цей хист не крив у собі нічого надприродного і пояснювався тим, що вона дізнавалася про все зі своїх надійних джерел; таким чином дикі племена довідуються про деякі новини на кілька днів раніше, ніж пошта повідомляє їхні європейські колонії, і причиною цьому не телепатія, а сигнальні багаття, розпалювані на сусідніх пагорбах. Якщо говорити, зокрема, про мої прохідки, то, може, служба дукині Ґермантської чула, як її пані скаржилася, що я їй раз у раз муляю очі, і переказувала її обурення Франсуазі. Щоправда, якби навіть батьки найняли мені іншу служницю, я б на тому не зиськав. З певного погляду, Франсуаза ніякою служницею не була. В усіх її перечуваннях, у доброті й милосерді, в черствості й гордині, у мудрості й дрібноголовості, в білій її шкірі та червоних руках жила сільська панянка, чиї батьки «гнули на панство», а потім зубожіли і мусіли віддати її на службу. П’ятдесят років тому вона внесла до нашого дому сільське повітря і дух фільваркового життя завдяки мандрівці, протилежній мандрівці звичайній: саме село перебралося до мандрівника. Як вітрина місцевого музею прикрашена оригінальними мережками, гаптованими руками селянок, і досі відданих цьому ремеслу, так наше паризьке помешкання було присмачене словами Франсуази, підказуваними її наступництвом, старосидьнуванням і вірними одвічним законам. І вона вміла гаптувати ними, наче кольоровими нитками, вишневі дерева та птахів свого дитинства, ліжко, на якому вмерла її матір і яке вона бачила й досі. Але, зголосившись у Парижі до нас, вона всотала, — як і кожен, хто опиняється на її місці, тільки ще запопадливіше, — погляди і казуїстику челяді з інших поверхів. Винагороджуючи себе за ту пошану, яку мусіла виявляти до нас, вона переказувала нам ті шорсткі слова, якими відгукувалася про свою пані куховарка з п’ятого поверху, переказувала з утіхою, сказано, наймичка, отож, уперше в житті ми відчули начебто солідарність із гидкою мешканкою п’ятого поверху і сказали собі, що, мабуть, ми й направду панство!