Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

До мене дійшло одне: з’ясувати навпростець і певно, любить мене Франсуаза чи ненавидить, годі. І вона перша дала мені на розум, що будь-яка інша людина для нас не є (як я раніше гадав) чимось ясним і нерухомим, з усіма своїми прикметами, хибами, планами, намірами (ніби сад з усіма його грядками, бачений за сіткою), що вона — тінь, куди нам не пробратися, яку годі пізнати безпосередньо, про яку ми витворюємо для себе багато уявлень завдяки словам і навіть учинкам, що дають нам тільки неповну і, зрештою, суперечливу картину, тінь, за якою ми з однаковою ймовірністю можемо уявляти собі яріння зненавиди і любови.

Я кохав направду дукиню Ґермантську. Найбільшим щастям було б для мене, аби я міг ублагати Господа, щоб її злидні побили і щоб вона убога, знеславлена, позбавлена всіх привілеїв, які раніше стояли між нами, безхатня,'вацурана всіма, прийшла до мене жебрати притулку. Я малював собі її прохачкою. І навіть у ті вечори, коли коливання атмосфери чи приплив мого здоров’я розгортали в мені забутий сувій, змережаний колишніми вражін-нями, замість скористатися з новонародженої снаги, замість кинути її на розшифрування моїх-таки власних думок, які зазвичай тікали від мене, замість узятися, нарешті, до праці, я розмовляв сам із собою, думав якось невлад, ковзав по поверхні, компонував ув уяві, допомагаючи собі щедрими жестами, цілий пригодницький роман, пустопорожній і висмоктаний з пальця, де озлидніла дукиня приходила до мене на жебри, зате я, кому пофортунило, ставав багатієм і потужником. А тим часом, поки я цілими годинами сплітав вузол подій і думав над тим, якими словами зустрів би дукиню, даючи їй гостелюбний захист, ситуація зоставалася та сама; насправді, гай-гай, я обрав, віддаючи їй душу й серце, жінку, яка мала, може, найбільше всіляких переваг і якій через це було до мене зовсім байдуже; адже вона була багата, тяжко багата, та ще й високого коліна; я вже не згадую її особистого чару, який спонукав садовити її на покуті, роблячи з неї щось на кшталт королеви.

Своїми ранковими чатами на дорозі я дратував її, це відчувалося; але навіть якби я мав силу волі не виходити два-три дні, може, такої витримки, такої великої офіри дукиня Ґермантська й не завважила б або приписала це якійсь випадковій перешкоді. І справді: чатів я зрікся б хіба у крайньому разі, бо дедалі нагаль-ніша потреба спіткати її, потреба стати на хвильку предметом її уваги, бачити, як вона б’є чолом, ця потреба брала гору над прикрою думкою, ніби я набридаю їй. Мені розумно було б на час кудись від’їхати; на це мені бракувало духу. Але думка про від’їзд запала мені в голову. Я казав Франсуазі пакувати речі, а за хвилю — розпаковувати. А що найприродніша і найусталеніша форма вислову підривається демоном наслідування та побоювання здатися відсталим, то Франсуаза, позичаючи слова з доччиного лексикону, казала, що в мене завелися вавки в голові. Моєї поведінки Франсуаза не схвалювала, казала, що я люблю «витвор-ки»: коли вона не намагалася ганятися за модою, то вживала мови Сен-Сімона. І терпіти не могла, коли я паношився. Вона бачила, що це не випливає з моєї вдачі, мені не личить, і висловлювалася так: «сваволя у вас як неволя».

Поїхати мені стало б духу лише туди, де я був би ближче до дукині Ґермантської. Це було можливо. І справді, хіба не був би я ближче до дукині Ґермантської, ніж уранці на вулиці, самотній, упокорений, свідомий того, що жодне словечко з тих, що мені хотілося сказати їй, до неї не дійде під час моїх прохідок чи тупцювання на місці, яке може тривати без кінця-краю і ні на крок не просунути мене вперед, ближче до неї, — якби я поїхав за багато миль, але до когось, кого б вона знала, хто б розбирався, на її думку, в людях, хто цінував би мене, хто міг би замовити за мене слівце, хто, може, і не домігся б від неї того, чого я прагнув, але принаймні довів би це до її відома, поїхав до того, завдяки кому, — бодай через те, що я поцікавився б у нього, чи не зголоситься він щось переказати їй від мене, — я надав би моїм самотнім і німотним маренням нової, розмовної, чинної форми, яка видалася б мені поступом, майже звершенням? Стати сумісником таємничого життя «Ґерманта» (але ж «Ґермант» це вона, об’єкт моїх дум!), втрутитися в нього бодай опосередковано, ро-бом важеля, пускаючи в рух когось, хто має вступ до дукині, довго з нею розмовляє, — хіба це не спілкування, хай і віддаленіше, зате дійовіше, ніж вранішнє милування нею на вулиці?

Приязне ставлення Сен-Лу до мене та його захоплення мною здавалися мені незаслуженими і досі залишали мене байдужим. Аж це нараз я оцінив його почуття до мене; я подумав, а чому б йому не побалакати про це з дукинею Ґермантською, я б наважився попросити його зробити мені таку ласку. Бо коли ми закохані, нам хочеться, щоб кохана жінка знала, які ми носимо в душі скарби, що про них ніхто не здогадується, — так завжди чинять у житті невдахи та причепи. Нам болить, що вона про них не відає, і ми намагаємося втішитися, твердячи собі, що саме тому, що цих скарбів не видно, вона, може, збагачує свої уявлення про нас нікому не знаними перевагами над ближніми.