Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Після повернення з Опери я доДав до образів, які прагнув віднайти, образ дукині Ґермантської, поставної, з високою фри-зурою ясного м’якого волосся, з обітницею пестощів в усмішці, якою вона обдарувала мене з ложі кузини. Мене манило рушити цією путею, якою, як я чув від Франсуази, ходила дукиня, і воднораз я прагнув не пропустити побачених позавчора двох дівчат, коли вони вийдуть зі школи або коли у них завершиться урок Закону Божого. Але у пам’яті мені весь час мріли осяйна усмішка дукині Ґермантської і те вражіння ніжности, яке вона справляла. І я несамохіть майже порівнював (так жінка приміряє до сукні набір коштовних ґудзиків, щойно подарованих) цю усмішку і це відчуття з моїми колишніми романтичними мареннями, які з мене вибили холод Альбертини, раптовий від’їзд Жізелі, а ще раніше зумисна і тривала розлука з Жільбертою (скажімо, марення про те, як мене покохає жінка і ми житимемо вкупі); потім я зіставляв із цими мріями образи одної чи другої з зустрінутих дівчат і зараз же знову прикидав до того всього спогад про дукиню. Супроти таких думок спомин про дукиню Ґермант-ську в Опері був дрібничкою, зірочкою при довгому хвості огнистої комети; такими почуттями я жив задовго до знайомства з дукинею Ґермантською, а от спогад про неї не устоявся: в ті години, коли з образу, що буяв у мені нарівні з образами інших ладних жінок, той спогад помалу-малу перейшов у стан єдино-можливого і остаточного злиття — поминаючи всякий інший жіночий образ — з моїми романтичними мріями, далеко від нього давнішими, — в ті короткі години, коли вони малювалися мені найяскравіше, я мав би гарненько справдити, що ж він, той спомин, таке: але тоді я ще не відав, як багато для мене він важитиме; він був тільки солодкий, як перше побачення з дукинею Ґермантською в мені самому, він був перший шкіц — єдиний правдивий, єдиний зроблений з натури, єдиний, що був справді дукинею Ґермантською; і берегти його, не вміючи на ньому зосередитися, я мав щастя лишень кілька годин, а проте він мав бути, той спогад, чудовим, скоро завше, тоді ще вільно, без поспіху, без муки, без примусу, не з нудьги, поверталися до нього мої любовні думки; згодом, у міру того, як ці думки означувалися остаточно, спогад набирався від них більшої моці, але якось розмазувався. Небавом я вже не вмів воскресити його; і в своїх мріях, звичайно, спотворював його цілковито, бо при кожній зустрічі з дукинею Ґермантською я бачив як розминається те, що мені вроїлося, з тим, що я бачив. Ще й тепер, коли на вулиці з’являлася дукиня Ґермантська, я зразу розрізняв її високу постать, її ясні очі, її м’яке волосся, розрізняв усе, ради чого щодня стовбичив тут, але потім я відвертався, щоб через кілька хвилин показати, що ця зустріч, задля якої я сюди прийшов, була для мене сюрпризом, а коли, не раніше як порівнявшися з дукинею, я зводив на неї очі, то бачив червоні плямки — чи то від вітру, чи то від висипки на похмурому її виду, а вона сухо, ніби забувши, яка була люб’язна зі мною того вечора в театрі, відповідала на мій уклін, який я віддавав їй щодня зі здивованою міною і який, очевидно, викликав у неї нехіть. А проте по кількох днях, під час яких образ двох панночок зі змінним успіхом борюкався за панування у моїх любовних думах зі спогадом про дукиню Ґермантську, спогад про неї відроджувався найчастіше ніби сам собою, а його конкурентки самі собою пропадали; врешті-решт я переніс усі мої любовні марення, переніс загалом ще добровільно, ніби з власного вибору й уподобання, на нього. Я перестав думати і про дівчат-катехізниць, і про молочарку; дарма що вже не сподівався віднайти на вулиці те, по що туди йшов: пестощі, які мені прирікала в театрі усмішка, силует, ясні очі під ясним волоссям, — все це існувало для мене лише здалеку. Тепер я не зумів би навіть сказати, яка з себе дукиня Ґермантська і по чому я її впізнавав, бо її вид, так само як і її подоба, щодня мінялися, як мінялися сукня та капелюш.

Чому, бувало, угледівши бузковий капелюшок, а під ним гладеньке, любе личко, чари якого були симетрично розміщені довкола пари блакитних очей, личко, на якому лінія носа наче сходила нанівець, я з радісним хвилюванням угадував, що не вернуся додому, не зустрівшися з дукинею Ґермантською? Чому я відчував той самий неспокій, вдавав ту саму байдужість, відводив очі з тим самим неуважним виглядом, що й напередодні, коли на перехресті різьбився профіль у темно-синьому точку, ніс, гострий, як пташиний дзьоб, що виростав із червоної щоки, перетятої пронизливим оком, наче єгипетське божество? Одного разу я навіть побачив не жінку з пташиним дзьобом, а ніби самого птаха: сукня, ба навіть точок дукині Ґермантської були хутряні, ніде не визирало жодного клаптика матерії, отож здавалося, ніби тіло у неї вкрите хутром, як у того шуліки, чиє пишне, гладеньке, полове і м’яке оперення нагадує шерсть. Посеред цього природного оперення маленька голівка закандзюблювала свій пташиний дзьоб, а булькаті очі були гострі й блакитні.