Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Маркіза де Камбремер опинилася тут тому, що принцеса Пармська, вільна від снобізму, як більшість титулованих осіб, зате катована гординею і жадою чинити добро (жада ця в ній дорівнювала любові до того, що вона вважала за Мистецтво), відступила кілька лож таким особам, як маркіза де Камбремер, особам не належним до великопанського світу, але пов’язаним із принцесою філантропічною діяльністю. Маркіза де Камбремер не спускала з очей дукині та принцеси Ґермантських, анітрохи при цьому не бентежачись: власне, з ними вона була незнайома, тож їм і на думку не спадало, що вона домагається чоломбиття. А проте вона ось уже десять років завзято допоминалася свого: бувати у цих великих пань. І ось, за її підрахунками, вона мала добитися своєї мети уже через п’ять років. Проте вона заслабла на одну з тих недуг, якої не відперти, а що була бита в медицині і знала про свою приреченість, то боялася не дожити до тої пори. Того вечора вона була принаймні щаслива, що всі незнайомі дами бачать коло неї їхнього друга, молодого маркіза де Босержана, брата пані д’Анжанкур, який мав вступ до обидвох кіл і коли обертався в товаристві жінок не вищого світу, то ті з марнославства любили зводити це на очі жінок вищого. Він сидів позаду маркізи де Камбремер, у кріслі, поставленому бокаса, аби зручно було лорнетувати інші ложі. Він знав тут усіх; уклоняючись, напрочуд елегантно вигинав свій тонкий стан, похиляв ху-паву голову з ясним чубом і, підводячи своє випростане тіло, усміхався блакитними очима, поштиво і воднораз невимушено, надзвичайно точно гравіюючи у ромбоїдальній рамі ложі, куди його вписано, старовинну ритовину із зображенням пихатого і запобігливого панка. Він часто ходив до театру на запрошення маркізи де Камбремер; у залі для глядачів і на роз’їзді, у вестибюлі йому ставало духу триматися її, хоча їх оточувало ціле гроно блискучіших його приятельок, до яких він уникав озиватися, щоб не пантеличити їх, ніби був у підозрілому товаристві. Якщо тоді проходила принцеса Ґермантська, гожа і легка, як Діана, тягнучи за собою запаморочливе манто, повертаючи до себе всі голови і приковуючи всі погляди (погляд маркізи де Камбремер дужче, ніж будь-який інший), маркіз де Босержан удавав, ніби щирує зі своєю сусідкою, отож на приязну і сліпучу принцесину усмішку відповідав скуто і силувано, з добропристойною стриманістю і милосердним холодом людини, ґречність якої може в цю мить бути обтяжливою.

Навіть якби маркіза де Камбремер не відала, що бенуар належить принцесі, вона здогадалася б і так, що дукиня Ґермантська її гостя, з загостреної цікавости до того, що відбувається на кону та в залі для глядачів, яку виявляла дукиня з люб’язносте до господині. Але водночас із цією відцентровою силою інша, супротивна сила, викликана тим самим прагненням бути ґречною, привертала увагу дукині до свого власного туалету: до своєї егретки, намиста, корсажу, а також і до принцесиного туалету; з принцесою дукиня трималася як її васалка, як її піддана, прибула сюди лише на те, щоб з нею зустрітися, ладна піти за нею куди завгодно, якщо властительці ложі спаде охота покинути театр; решта публіки було для неї лише зібранням незнайомців, цікавих тим, що можна вгадувати, хто з них хто, хоча серед них було чимало її друзів, у чиї ложі її запрошували якогось іншого тижня і щодо кого вона виявляла тоді стеменнісінько таку саму виняткову, довільну, однотижневу лояльність. Маркіза де Камбремер здивувалася, побачивши того вечора дукиню в театрі. Вона знала, що дукиня зазвичай не вилазить довго з Ґерманта, і гадала, що та й досі там. Але їй сказано, що вряди-годи, коли в Парижі йшла цікава вистава, дукиня Ґермантська, ледве випивши чаю з мисливцями, веліла запрягати і на заході сонця шпарким клусом спершу через похмурий ліс, а потім шляхом гнала до Комбре, щоб устигнути на потяг і ввечері прибути до Парижа. «Може, з Ґерманта вона приїхала ради Берми», — мислила захоплено маркіза де Камбремер. І пригадувала, як Сванн іноді висловлювався тим суржиком, яким мовив і пан де Шарлюс: «Дукиня Оріа-на — одна з найшляхетніших істот у Парижі, вона належить до найрафінованішої, найрідкіснішої еліти».

Що ж до мене, хто судив із прізвищ Ґермант-Баварські чи Конде про життя і думки двох кузин (судити з прізвища, про їхню вроду я вже не міг, бо бачив їх), то я волів би знати їхній суд про «Федру», ніж суд найбільшого критика на світі. Бо в його суді я знайшов би тільки розум, розум гостріший за мій, але того самого складу. Та що думали принцеса Марія і дукиня Оріана, ці поетичні створіння, чиї думки розкрили мені б їхню душу, я уявляв з допомогою їхнього прізвища, я відчував у цьому ірраціональний чар і, мучений ностальгією, сподівався віднайти в їхніх вражіннях від «Федри» чар тих літніх полуднів, коли я ходив гуляти на Ґермантську сторону.