Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Моє вражіння — сказати по щирості, приємніше від давнішого — власне, зоставалося тим самим. Хіба що я вже не протиставляв його своєму колишньому абстрактному й хибному уявленню про драматичне мистецтво; до мене дійшло, що, власне, це і є драматичне мистецтво. Мені подумалося, що за першим разом я не відчув утіхи від Берминої гри з тієї самої причини, з якої не відчув утіхи від побачення з Жільбертою на Єлисейських Полях; я йшов до Жільберти надто великим хтієм. Між тими двома розчаруваннями була, може, не тільки ця подібність, а ще й інша, глибша. Людина, твір (чи його виконання), якщо вони дуже своєрідні, справляють на нас особливе вражіння. Ми несемо з собою поняття «краси», «стильової розкутосте», «патетики», що їх із біди можемо відкрити в банальному хисті, в поправних рисах обличчя, а тут наша чуйна свідомість натикається на якусь кричущу форму, яка нам у голові не вкладається, бо з чим її їдять ми не знаємо. Наше вухо ріже звук, химерно запитальний тон. Мозок запитує: «Чи те, що я відчуваю, гарне? Чи це — захват? Чи це і є колоритність, шляхетність, сила?» А йому у відповідь знов гострий голос, химерно запитальний тон, деспотичне вражіння, справлене незнайомою нам цілком, матеріяльною істотою, що не лишала місця для «різних тлумачень». Твори по-справжньому гарні, якщо їх щиро слухати, мають розчарувати нас найбільше, бо в арсеналі наших уявлень нема жодного, яке вдовольняло б наші нові підходи.

Бермина гра саме це мені й доводила. В її виконанні і тоді впадали в око шляхетність, розуміння того, що вклав у річ автор. А нині я усвідомив ще й інші переваги Берминого виконання — широту, поезію, потугу, чи радше те, чому заведено давати ці визначення, але так, як дають назви Марс, Венера, Сатурн планетам, не наділеним нічим мітологічним. Ми відчуваємо в одному світі, а мислимо і називаємо в іншому, ми можемо усталити між двома світами згоду, але заповнити відстань, що ділить їх, нездольні. Власне, цю відстань, цю щілину я й мав подолати, коли, вперше побачивши Берму, ловлячи кожне її слово, насилу зумів узгодити її гру з моїми уявленнями про «шляхетну інтерпретацію», про «оригінальність» і заплескав у долоні не зразу, немовби мої оплески зродилися не з самого мого вражіння, а були пов’язані з моїми попередніми уявленнями, з тією втіхою, якої я зазнав, правлячи собі: «Нарешті я чую Берму». Ріжниця між надзвичайно своєрідною особистістю, надзвичайно своєрідним твором і поняттям краси дуже велика, але не менша й між почуттями, які вони викликають, і поняттями любови, захоплення. Ось чому ми їх не помічаємо. Я не втішався, коли слухав

Берму (як не втішався, коли бачив Жільберту). Я казав собі: «Ні, я нею не захоплююся». А проте я намагався тоді якнайглибше вникнути в Бермину гру, я був поглинутий тільки цим, я силкувався якнайширше розкрилити свою думку, аби ввібрати в неї все, що містила її гра. Тепер я зрозумів, що це, власне, означало: щоб захоплюватися нею.

Чи геній, який Бермине виконання просто появило, був лише геній Расінів?

Зразу я думав, що тільки Расінів. Я переконався в помилковості своєї думки, коли дія завершилася, після викликів; у цей час моя сусідка, стара злюка, випроставши свою дрібну постать, сидячи бока, скам’янівши, схрещувала на грудях руки, аби показати, що вона овацій не підтримує і щоб усі бачили її обурення, але хоча вона думала, що її поведінка викличе сенсацію, ніхто її не зауважив. Наступна п’єса була з тих новинок, які колись, позбавлені всякого розголосу, здавалися мені хирявими, дрібними, такими, що живуть, поки їх грають на сцені. Та все ж я не відчував того розчарування, яке вражає, коли бачиш класичний твір і переконуєшся, що вічність цього шедевра обмежується шириною рампи і часом якоїсь злободенної вистави. Тепер до кожної тиради, що, як я відчував, подобалася публіці і колись стане знаменитою, я доточував, через брак слави, якої в минулому мати вона не могла, славу прийдешню, доточував, виконуючи душевну роботу, протилежну тій, що ми робимо, уявляючи собі шедеври у хвилини їхньої несміливої появи, коли їхня назва, ще нікому невідома, здається, ніколи не зблисне тим самим світлом, що й інші твори цього автора, і не стане в один ряд із ними. А Берми-на роля не опиниться колись серед найкращих її ролей і не стане в один ряд із «Федрою». Не можна сказати, що п’єса сама собою мала якусь літературну вартість, а все ж Берма грала її так само чудово, як і «Федру». Тут до мене дійшло, що творчість письменника для трагедійниці тільки матеріял, не такий-то вже для неї й важливий матеріял для високомистецької інтерпретації, — так великий маляр, з яким я познайомився в Бальбеці, Ельстір, знайшов тему для двох прегарних полотен у банальному шкільному будинкові та в соборі, який уже сам із себе великий витвір мистецтва. І достоту як маляр розчиняє дім, віз, людей у дивовижному світловому ефекті, який їх злютовує водно, так Берма накидала широкі завої жаху чи ніжности на слова того самого литва, всі однаково пригашені чи допасовані одне до одного, які пересічна акторка викарбувала б почережно геть усі. Берма, звісно, робила на кожному з них відповідний притиск — вірші у неї й виходили віршами. Хіба першою ознакою упорядкованої складности, себто краси, не є почута рима, себто щось таке, що скидається на те слово, з яким римується, і воднораз не схоже на нього, зумовлене ним, але наділене якимось новим поняттям, не є відчуття двох схрещених між собою систем — розумової і метричної? Але Берма вводила слова, вірші, навіть цілі «тиради» в розлогіші злуки, і було так утішно бачити, як вони мусять, дійшовши до межі, затримуватися, уриватися; так поет знаходить уподобу в тім, щоб погаятися хвильку з римованим словом, яке має злетіти, а компоніста приборкує розсипані слова лібрето кованим і летючим ритмом. Таким чином у фрази сучасного драматурга, не менш вправно, ніж у расінівські вірші, Берма впроваджувала широкі образи скорботи, шляхетности, пристрасти, і то були її власні шедеври, в яких її впізнавано, як упізнають маляра в портретах, мальованих з різних моделей.