Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Хай би там як, а вибух: «Та це ж Оріанина кузина!» — видався мені цілком природним, коли мова зайшла про принцесу Ґер-мантську, бо та справді доводилася близькою родичкою дукині. Послиха, мабуть, за нею не пропадала. Вона шепнула мені стиха: «Вона ідіотка. Та й не така вже гарна з себе. Це тільки слава, та ще й лукава. Зрештою, — додала вона з міною зосередженою, неприхильною й рішучою, — вона мені геть антипатична». Але часто кузенство сягало й геть далі: дукиня Ґермантська чула себе зобов’язаною називати «тітками» осіб, з якими у неї знаходився спільний предок на часовому відтинку аж до королювання Лю-довіка XV. Отож-бо щоразу; як волею лихої долі якась мільярдерка шлюбувала принца, чий пращур оженився, як пращур дукині Ґермантської, з донькою міністра Лувуа, ця американка, вперше завітавши до палацу Ґермантів, де її зрештою зустрічали не так-то вже й гостинно і з утіхою перетирали на зубах, раділа як дитя з того, що має нагоду називати тіткою дукиню Ґермант-ську, яка дозволяла це з материнською усмішкою. Але мені було байдуже, якої ваги дук Ґермантський і пан де Босерфей надають «родові»: у розмові, яку вони провадили між собою, я шукав для себе лише поетичної втіхи. Самі про це не здогадуючись, вони мені її давали, як це робили б рільники чи рибалки, мовлячи про оранку чи про полов скумбрії, реалії, з якими вони так зрослися, що вже не тішилися їхньою красою, тоді як я нею впивався.

Часом ім’я воскрешало в моїй уяві не лише славну расу, а й відому якусь подію, якусь визначну дату. Почувши від дука Ґер-мантського, що мати графа де Бреоте — з дому Шуазель, а бабуся — Люсенж, я несамохіть побачив під його найбанальнішою сорочкою з простенькими перловими шпоньками дві достославні реліквії, що кривавились у двох кришталевих кулях: серце дукині де Прален і серце дука Беррійського; інші святині були змисловіші: довгі й тонкі коси пані Тальєн чи графині де Сабран.

Іноді я помічав перед собою не просто реліквію. Краще обізнаний про сво'іх предків від жони, дук Ґермантський зберігав спогади, які робили його мову чимось на взір старої гарної садиби, де нема, щоправда, шедеврів штуки, але де рясно оригіналів, хай і посередніх, зате пишних, і все це разом утворює якийсь мистецький ансамбль. На запитання принца Аґріґент-ського, чому принц, згадуючи дука Омальського, назвав його вуйком, дук Ґермантський відповів: «Бо брат його матері, дук Вюртемберзький, зашлюбив доньку Луї-Філіппа». Аж тут перед моїми очима зринув коштовний ковчезець, як отой, що його розмальовували Карпаччо та Мемлінг, ковчег, де в першому відділку зображено принцесу на весіллі у свого брата дука Орлеанського, у звичайній сукенці, одягнутій на знак її невдоволення тим, що сватів від принца Сіракузького не прийнято, а в другому — народження її сина, дука Вюртемберзького (рідного принцевого вуйка, з яким я оце обідав), в замку Фантазія, аристократичному не менше, ніж декотрі родини. У мурах таких замків, які переживають не одне покоління, побувало чимало історичних осіб. У цьому самому замку домують поряд спогади про маркграфиню Байройтську, іншу ексцентричну принцесу (сестру дука Орлеанського), якій, за чутками, подобалася назва замку її малжонка, про баварського короля і, нарешті, про принца X, який оце прохав дука Ґермантського писати йому до цього замку, бо він одідичив цей замок і винаймав лише на час вистав вагнерівських опер принцові де Поліньякові, ще одному чарівливому «химерникові». Коли дук Ґермантський, прагнучи пояснити, в якому коліні він спокревнений з віконтесою д’Арпа-жон, спинався так високо і так просто, не тримаючись руками, гірським пасмом трьох, а то й п’яти прадідів та прабабусь і добирався до Марії-Луїзи і Кольбера, то щоразу повторювалося те саме: велику історичну подію він мимобіж переодягав, спотворював, запихав у назву садиби чи в ім’я жінки, охрещеної так тому, що вона онука Луї-Філіппа та Марії-Амелії, уже виставлених не королем і королевою французькими, а лише дідом і бабою, які залишили спадок? (Ми бачимо, хоча причини тут інші, в алфавітному покажчику до Бальзакових творів, де най-славетніші особистості фігурують єдино у зв’язку з «Людською комедією », що Наполеон посідає набагато скромніше місце, ніж Растиньяк, та й посідає це скромне місце лише тому, що розмовляв із паннами де Сенк-Сінь.) Ось як аристократія в масивній кам’яниці з поодинокими вікнами, що пропускають скупо світло, в кам’яниці, де не відчувається лету, зате відчувається та сама масивна і сліпа потуга, що і в романській архітектурі, замикає, замуровує, захмарює всю історію.