Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

І ось давні ці забобони нараз повернули гостям дуцтва Германського втрачену ними поезію. Звісно, відомості, які посідає шляхта і які роблять із неї людей освічених і підкованих у походженні не слів, а імен (освічених лише проти темної більшосте міщухів, бо якщо побожна людина, наділена не меншим розумом, як вільнодум, пояснює тобі краще якісь літургійні питання, ніж цей останній, то антиклерикал-археолог може натомість осоромити священика, прочитавши йому цілу розвідку про церкву, де той править), ці відомості, якщо мовити відверто, не криводуша-чи, не мали для великого панства навіть тих чарів, які вони мали б для плебея. Вони знали, може, ліпше за мене, що дукиня де Ґіз є принцесою Клевською, Орлеанською, Порсьєнською і так далі, але ще перед тим, як вони засвоїли всі ці імена; їхнім очам було вже знайоме личко дукині де Ґіз, і відтоді в її імені їм убачався відбиток її лику. Я почав із феї, хоч би й мала вона незабаром загинути, а вони почали з жінки.

У буржуазних родинах заводяться заздрощі в тому разі, якщо молодша сестра виходить заміж перед старшою. Так само й світ аристократичний (надто Курвуаз’є, але також і Ґерманти) зводив своє уявлення про аристократичність до простого старшинства у сім’ї — завдяки дитинності, про яку я дізнався (і лише це мене в ній чарувало) з книжок. Нам здається, ніби Талеман де Рео має на увазі не Роганів, а Ґермантів, коли з видимою втіхою оповідає про те, як пан де Ґеменс волав до брата: «Можеш увійти, це не Дувр!» — і говорив про шевальє де Рогана (бо той був побічний син дука Клермонтського): «Принаймні він принц!» Єдина прикра річ у цій розмові була в тім, що поговори про чарівливого принца спадкоємця Люксембурзького бралися в цьому салоні на віру так само легко, як серед Роберових друзяк. То була суща епідемія, яка мала тривати, може, од сили два роки, але встигла вразити геть-то всіх. Тут товкли ті самі байки й присмачували їх іншими вигадками. До мене дійшло, що навіть сама принцеса Люксембурзька, наче боронячи свого бра-танця, давала зброю його недругам. «Даремно ви за нього розпинаєтеся, — сказав мені дук Ґермантський (те саме мовив мені Сен-Лу). — Гаразд, облишмо думку наших кревних, хоча вони одностайні, розпитайте челядь — власне, вона знає нас якнайкраще. Дукиня Люксембурзька подарувала своєму братанцеві негренятко. Негреня вернулося до пані з плачем: «Принц мене бив, я не лайдак, принц лихий, так недобре». Це я знаю напевне, він Оріанин кузен».

Не спосіб, зрештою, сказати, скільки разів протягом цього вечора я чув слова кузен і кузинка. Скажімо, дук Ґермантський майже щоразу, як лунало з чиїхось уст нове ім’я, гукав: «Та це ж Оріанин кузен!» — і з такою радістю, ніби, заблукавши в лісі, нараз помічав двобічні дороговкази з докладними кілометровими позначками та написами: «Бельведер Казімір-ІІер’є» і «Розхрес-тя Обер-Єгермайстра», і переконувався, що він на добрій дорозі. А дружина турецького посла, прибула по обіді, вживала слів кузен і кузина з зовсім іншим наміром (не так, як інші). Мордована світським шанолюбством і дуже пам’ятка, вона легко засвоювала як історію Відступу десяти тисяч, так і випадки статевих збочень у птахів. Її годі було піймати на незнанні останніх німецьких учених розвідок із політичної економії, про душевні хвороби, про різні форми самоґвалту та про епікурейство. Була то, зрештою, жінка небезпечна, бо завжди набирала в халяви: записувала в вітрогонки взірцевих цнотливиць, остерігала тебе перед якимсь найпристойнішим добродієм і оповідала історії, які здавалися запозиченими з книжок не через свою поважність, а через неправдоподібність,

Послиху на той час майже ніде не приймали. Кілька тижнів вона провідувала славетних жінок, таких як дукиня Ґермантська, але навгул їй хоч-не-хоч довелося здобріти нащадками пишних, але зубожілих фамілій, яких Ґерманти відкаснулися. Вона гадала, що справлятиме вражіння світської жінки, якщо називатиме гучні імена людей, своїх знайомих, які не мали вже доступу до салонів. Отож-бо дук Ґермантський, думаючи, що йдеться про тих, хто часто обідав у нього, радісно трепетав, що опинився між своїми, і скрикував, як звикле: «Та це ж Оріанин кузен! Знаю його як облупленого! Мешкає на вулиці Вано. Мати його з дому д’Юзез». Послиха мусила визнати, що її знайомий належить до ґатунку дрібнішої звірини. Вона силкувалася бодай сплести якусь сув’язь між своїми приятелями та приятелями дука Ґермант-ського. «Я розумію, про кого мова мовиться. Ні, то не вони, то їхні кузени». Але ця послишина репліка, схожа на рачкування, зараз же згасала. Бо дук Ґермантський, знеохочений, казав: «А, в такому разі я не знаю, хто це такий». Послиха нічого на те не відказувала: оскільки вона завжди знала єдино тих кузенів, яких належало знати, ті кузени частенько не були навіть ріднею. Потому знову чулося нове дукове: «Та це ж Оріанина кузина!» — здавалося, ті слова потрібні йому, як латинським поетам були потрібні певні епітети, щоб додати до гекзаметру дактиль чи спондей.