Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Мене це нітрохи не дивує. Ви самі здорові знаєте, — сказав дук, який мав себе за передняка, до уродження байдужого, і навіть за республіканця, — що в мене мало спільного з моїм кузеном. Запевняю вас, ваша високосте, ми з ним далекі, як небо і земля. Але мушу сказати, що якби моя тітка зашлюбила старого Норпуа, то я поставився б до цього достоту так само, як Жільбер. Доньці Флоримона де Ґіза взяти такий шлюб, це, як мовиться, курям на сміх, як би вам краще пояснити. — Цей останній зворот, що його дук звичайно увертав посередині репліки, був тут геть-то недоречний. Але він відчував потребу неодмінно втулити його і як не знаходив місця, переносив його аж на кінець фрази. А ще цей зворот-паразит був для нього тим, чим є стопа для віршника. — Хоча треба відзначити, — додав він, — що Норпуа — то добірна шляхта, добра кров, із доброго гнізда.

— Послухайте, Базене: пощо цураєтесь Жільбера, якщо говорите його мовою? — спитала дукиня: для неї «добре» походження, зарівно як добре вино, визначалося, як і для Жільбера та Базена, його давністю. Але вона була не така щира, як її кузен, і хитріша за свого мужа, тож остерігалася в розмові завдати брехню «духові Ґермантів»; вона гордувала походженням на словах, хоча вчинки свідчили про щось цілком протилежне.

— Але ж ви, здається, трохи скузинені? — поцікавився генерал де Сен-Жозеф. — Норпуа, дай Боже пам’яти, оженився з панною Ларошфуко?

— Ні, не з цього боку; вона з парости княжат де Ларошфуко, а моя бабуся — з княжат де Дудовіль. Це рідна бабуся Едуарда Коко, першого мудреця в нашому роду, — відказав дук, якому дізнати мудрости не судилося, — і ці дві галузки не зійшлися з доби Людовіка XIV; рідня через дорогу навприсядки.

— О, як цікаво, а я й не знав, — озвався генерал де Сен-Жозеф.

— Зрештою, — провадив дук Ґермантський, — мати Норпуа, рідна сестра дука де Монморансі й спершу зашлюбила Латура д’Оверні. Але всі ці Монморансі — не щирі Монморансі, а Ла-тур д’Оверні — аж ніяк не щирісінький Латур д’Оверні, ось чому я не вважаю, аби це могло додати пишноти його родові. Він запевняє, і саме це куди важливіше, що він походить від Сент-раїв і що ми їхні безпосередні спадкоємці...

Була у Комбре вулиця Сентрай, але я про неї геть забув. Вона лучила вулицю Лабретонрі з Пташиною. А що Сентрай, товариш Жанни д’Арк, зашлюбивши панну де Ґермант, приточив до володінь цієї фамілії комбрейське графство, то його герб схрестився з ґермантським під вітражем церкви Святого Іларія. Я знову побачив приступки з бурого пісковика, скоро якийсь перелив голосу воскресив у пам’яті забуте бриніння імені Ґермант, чуте мною колись; воно дуже різнилося від бриніння, якого набувало це ймення, коли його вимовляли гості, звертаючись до ґречних господарів, у яких я оце обідав. Імення дукині Ґермантської було для мене іменням збірним, але не тільки на терені історії: не лише тому, що воно охоплювало всіх жінок, які його носили, а ще й тому, що коротка моя молодість уже бачила в одній дукині Ґермантській стількох преріжних, нашарованих одна на одну жінок, чергова з яких зникала, досить було наступній доволі вматеріти. Слова не змінюють так різко свого значення за кілька віків, як змінюють для нас значення імена за лічені роки. Наша пам’ять і наше серце не досить просторі, тож і не можуть бути вірними. Нам бракує місця у нашій теперішній свідомості, аби зберегти в ній померлих біля живих. Нам треба будувати на тому, що було раніше, і що ми знаходимо лише ведучи розкопки, на кшталт отих, що до них спонукало мене ім’я Сентрай. Мені здалося марним з’ясовувати це все, і я навіть оце щойно прибрехав, ухилившись од відповіді на дукове запитання: «Чи знаєте ви наші краї?» Може, дук Г знав, що я жив там колись, але з доброго виховання не став допитуватися.

Дукиня Ґермантська вирвала мене з мого марення.

— Ой леле, яка сумота! Але повірте, у мене не завжди так нудять світом. Ну, та дарма, маю надію, що ви незабаром знову прийдете до нас обідати, і тим разом обід буде без генеалогії, — стиха сказала мені дукиня; вона ні сном ні духом не знала, що мене сюди вабить, і їй би дуже боліло, якби вона довідалася, що її дім цікавить мене лише як зільник, де зібрані рослини, яких уже ніхто нині не розводить.

Те, чим дукиня Ґермантська боялася мене розчарувати, те, навпаки, наприкінці — бо дук і генерал безугавно розводилися про родовід, — врятувало мій вечір від цілковитого провалу. Та і як би я міг не бути спершу розчарований? Усі співтрапезники, вичепурені в таємничі імена, — а лише в цьому одінні я й знав і уявляв їх собі допосі, — ті, хто і зовнішністю, і внутрішнім світом був не вищий, а то й нижчий за всіх моїх знайомих, справляли на мене вражіння людей сіреньких і вульгарних, вражіння, яке може справити данська гавань Ельсинор на екзальтованого читача «Гамлета». Безперечно, їхні географічні широти і сива давнина, яка внесла в їхні імена корабельні сосни та готичні дзвіниці, сформували їхні обличчя, душі й забобони, але жили в них, як причина живе в чині, себто ум, мабуть, міг би їх розрізнити, але для уяви вони були непроникні.