Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Зрештою моя історична допитливість не могла змагатися з естетичним залассям. Цитування імен призводило до того, що воно знетілеснювало дукининих гостей, чия машкара ординарної фізичної подоби, ординарної глупоти й ординарного інтелекту перетворювала їх на сіреньких людців; отож-бо, як я ступав на коцик сприходу, мені здавалося, ніби я переступаю не порожець, а крес зачарованого світу імен. Сам принц Аґріґент-ський, скоро я почув, що його мати, з дому Дамас, — онука дука Моденського, визбувся, як леткої хемічної сполуки, свого обличчя і своїх слів, які заважали його розпізнати, і створив з Дамаса і Модени, цих титулів, та й годі, куди привабливіший стіп. Кожне ім’я, зміщене тяжінням іншого, хоча я досі якогось зв’язку між ними не вловлював, покидало звичне своє місце в моєму мозкові, де його знебарвила звичка, і, переплітаючися з Мортемарами, Стюартами чи Бурбонами, гаптувало вкупі з ними тонке і переливчасте плетиво. Навіть ім’я Ґермант набувало від усіх цих прегарних імен, уже зовсім вигаслих і раптом розблислих давнім вогнем, імен, з якими воно, як я щойно дізнався, колись лучилося, якогось нового, щиро поетичного сенсу. У кращому разі я міг бачити, як кінець кожного пучка гордовитого стебла воно розквітає ликом мудрого короля чи преславної принцеси, таких як батько Генріха Четвертого або дукиня Лонгвільська. Але оскільки ті обличчя, на противагу обличчям дукининих гостей, не запливли салом життєвого досвіду й світської буденщини, у гарному своєму зарисові та мінливих барвах вони заховали спорідненість з іменами, які через певні проміжки часу, помальовані по-різному, відгалужувалися від родовідного дерева Ґермантів і не каляли жадними тьмавими підмісами вибуялих строкатих, майже прозорих пагонів, — так на старожитних вітражах квітнуть обабіч шкляного дерева праотці Ісусові, починаючи з Єсеї.

Кілька разів я вже поривався втекти, переважно тому, що моя присутність нікчемила ці збори, які здалеку здавалися мені такими гарними, і вони, мабуть, і були б гарні, якби не свідок, який муляв усім очі. Потому як гості здихалися б невігласа, вони могли б щільніше згуртуватися між собою. Вони мали б змогу відправляти містерію, для якої тут зійшлися, бо, звичайно ж, вони явилися сюди не на те, аби розмовляти про Франса Гальса чи про скнарство, та ще так, як про це розводяться земляни нешеретовані. Вони блягузкали про всяку всячину, певна річ, тому, що тут був я, і я потерпав, бо заважав усім цим гарненьким роз’єднаним жінкам провадити в найвитворнішому салоні таємниче життя Сен-Жерменського передмістя. Але тільки-но я збирався йти, самопожертва дуцтва Ґермантського доходила до того, що вони мене утримували. Та що найцікавіше, деякі дами, які примчали до Ґермантів захоплені, вичепурені, обкидані сліпучими клейнодами, аби взяти участь — із моєї, власне, провини — у збіговиську, так само мало відмінному від тих вечорів, що бувають і не в Сен-Жерменському передмісті, як, скажімо, Бальбек, від того, до чого вже призвичаїлося наше око, — деякі дами покидали вітальню, на позір не відчуваючи жодного розчарування. Де там! Вони ще й наввипередки дякували дукині Ґермант-ській за чудово проведений вечір, що мало наводити на думку, ніби й на інших вечорах у цьому домі (тих, де мене не було) діялося те саме.

Чи й справді всі ці особи чепурилися на такі обіди, як сьогоднішній, і не пускали на них буржуазок до своїх замкнутих салонів? Чи справді ті обіди були стеменнісінько такі самі, попри мою відсутність? У мене майнула на мить підозра, але надто вже була вона недоречна. Її зразу ж гнав геть звичайнісінький здоровий глузд. А потім, якби я навіть її й допустив, то що б тоді зосталося від імені Ґермант, і так уже змалілого після Комбре?

Зрештою ці діви-квіти були напрочуд невимогливі щодо інших і великі аматорки радувати всіх поспіль; деякі з тих, до кого я за цілий вечір ледве обізвався, та й то, бовкнувши щось таке, що довелося пекти раків, вважали за свій обов’язок перед відходом сказати мені, втуплюючи в мене лагідний погляд гарних очок і поправляючи гірлянду орхідей, що обвивала їхні груденята, які вони раді, що познайомилися зі мною, і засвідчити — делікатний натяк на запрошення пообідати! — своє бажання «дещо влаштувати», попередньо «обравши день» укупі з дукинею Ґер-мантською.

Усі ці дами-квіти поїхали після принцеси Пармської. Прин-цесина приява — раніше від високости відбувати було невільно — була однією з не підозрюваних мною причин, через які дукиня домагалася, щоб я посидів ще. Коли принцеса підвелася, кожне полегшено зітхнуло. Всі дами колінкували перед її високістю; та підводила їх, цілувала, і вкупі з цим поцілунком вони діставали ніби виблагане навколішки благословення на те, щоб попросити свій верхній одяг і покликати карету. Потім перед брамою починався ніби перегук імен, що ввійшли до історії Франції. Принцеса Пармська не дозволила дукині Ґермантській відпроваджувати її на ґанок, щоб та не змерзла, а дук додав: «Чуєте, Оріано? Її високість дозволяє вам не виходити, от і добре: пам’ятаєте, що вам радив лікар?»