Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Жінчине крути-верти не вдовольнило дука, і він урвав її:

— Ви добре знаєте, Оріано, що його не спіткаєте; а потім ви вже двічі просили його, і двічі він не вдарив палець об палець. Моя дружина любить показувати грушки на вербі, — лютував дук: йому хотілося присилувати принцесу Пармську зректися свого прохання, але так, аби та не сумнівалася в дукининій послужливості, а всіх собак повісила на нього, на його коверзування. — Робер міг би домогтися від Монсерфея чого завгодно. Але він сам не знає, чого хоче, і докучає йому просьбами через нас, бо знає: це найкращий спосіб усе провалити. Оріана увірилася генералові своїми чолобитними. Якщо вона знову до нього звернеться, він відмовить довідне.

— Що ж, тоді ліпше дукині нічого й не починати, — озвалася принцеса Пармська.

— Авжеж! — притакнув дук.

— Бідашний генерал! Знову сів маком на виборах, — аби перевести розмову на інше, зауважила принцеса Пармська.

— Ну, це ще півлиха: всього лишень усьоме, — заперечив дук; змушений відмовитися від політики, він завжди зловтішався, як провалювався на виборах ще хтось. — Він здобріє тим, що знову встругає дитятко.

— Що? Сердешна пані де Монсерфей знову при надії? — згукнула принцеса.

— Атож, — озвалася дукиня, — це єдина округа, де безталанний генерал ні разу не пошкапив.

Відтак мене весь час запрошувано на ці обіди, навіть як кликано заледве кілька душ, і тоді завсідники уявлялися мені апостолами з Сент-Шапель. Запрошені й справді сходилися сюди, як перші християни, не тільки аби ділити поживу матеріяльну, зрештою, чудову: то була ніби світська вечеря; завдяки цьому, трапезуючи, я перезнайомився з усіма приятелями мо'іх господарів, і господарі рекомендували їм мене з такою вимовною доброзичливістю (як того, кого вони віддавна охороняють), що кожен з них вважав би за нехтування дуцтва, якби не завів мене до списку гостей свого балу; і водночас я цмулив ікем з ґермантських пивниць і смакував ортоланами, зготованими за різними рецептами, які випрацьовував і варіював дук. Проте для того, хто вже не раз священнодіяв, гризти пташині кісточки було не обов’язково. Давні приятелі дуцтва Ґермантського заходили до них по обіді, — «яко копирсалочки», сказала б пані Сванн, — без запрошення і взимку пили липовий цвіт у яскраво освітленій великій вітальні, а влітку шклянку оранжади у пітьмі прямокутного садка. У пообідні сієсти в Ґермантів пили в саду тільки оранжаду. В цьому було щось від ритуалу. Частувати гостей свіжкими напоями означало б зламати традицію, так само, як великий раут у Сен-Жерменському передмісті був би вже не раут, якби у його програмі передбачався спектакль або якби грала музика. Ти маєш прикидатися, — хоч би у дуцтва збиралося п’ятсот душ, — ніби прийшов просто відвідати принцесу Ґермантську. Всі дивувалися, як тут мені годять, адже, окрім оранжади, я міг попросити карафку вишневого чи грушевого соку. Через це я незлюбив принца Аґріґентського; він був із тих людей, кому бракує уяви, але не захланности, хто милується тим, що ти п’єш, і просить дати йому трошки покуштувати. Отож принц Аґріґентський, урізуючи щоразу мою порцію соку, псував мені втіху. Адже коли тебе сушить спрага, ніякого соку не нап’єшся досхочу. Тобі зроду не сприкриться цей відчутний на смак колір овоча, бо, зварений, він наче повертається до пори квітування. Такий сік, пурпуровий, як весняний сад, або ж безбарвний і свіжий, наче вітерець під фруктовими деревами, можна вдихати й роздивлятися краплю по краплі, а принц Аґріґентський завжди перешкоджав мені насититися ним.

І все ж ці узвари не заступали ні оранжади, ані липового цвіту. Світське причастя, хоч як би воно виглядало, було таки причастям. І яко причасники приятелі дуцтва Ґермантського, як мені це й здавалося попервах, були своєрідніші, ніж можна було гадати з їхньої облудної подоби. Деяких старців чекав у дукині разом з неодмінним напоєм не вельми гостинний прийом. Надив їх сюди не снобізм, бо пнутися ще вище вгору їм не було потреби, і не любов до розкоші: розкошувати вони любили, але могли знайти ще більшу пишноту в нижчих колах світовців, бо чарівна і пребагата пані банкірова всіляко намагалася заманити їх на пишне полювання, яке вона вряджала два дні поспіль для короля еспанського. Проте вони відмовлялися від нього і йшли навмання до дукині Ґермантської: а що як вона вдома? Вони не були навіть певні, чи знайдуть там однодумців і чи зустрінуть їх із розкритими обіймами; дукиня Ґермантська вряди-годи сипала наздогад на справу Дрейфуса, на Республіку, на антирелігійні закони, ба навіть — упівголоса — на них самих, на їхні нездужання, на нудоту їхніх розмов, отож вони мусили вдавати, що слухають її через верх. Певна річ, якщо вони трималися її салону, то це пояснювалося їхнім тонким вихованням, вихованням світських гурманів, їхньою цілковитою довірою до досконалого і доброякісного харчу, який їдять світовці, харчу звичного, надійного і смаковитого, без заправ і без підробок, походження й історія якого були їм так само добре відомі, як походження й історія тієї, що частувала їх цим харчем, пояснювалося тою «пановитістю», якої вони за собою самі не помічали. Ненароком серед гостей, з якими мене познайомлено по обіді, опинився один з близьких людей цього дому, той самий генерал де Монсерфей, про якого говорила принцеса Пармська, — він явився сюди сюрпризом. Почувши моє прізвище, генерал уклонився мені так, ніби я був головою Найвищої військової ради. Я подумав, що дукиня майже рішуче відмовилася прохати генерала де Монсер-фея за свого сестринця з природженої неохочости до послуги, а дук підтримав дружину тому, що хоча і не кохав її, та саме ця риса її йому подобалася, так само як і її дотепність. А мені дукинина байдужість здавалася злочинною, тим паче, що зі слів принцеси Пармської я побачив, що Роберова служба небезпечна і що добре йому було б перевестися. Але найбільше мене обурила очевидна підлота дукині Ґермантської; коли принцеса Пармська несміливо зголосилася попросити генерала сама, Оріана зробила все, щоб відвернути її високість від цього заміру.