Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Він говорить латиною, — додав гарту дук.

— Як то латиною? — здивувалася принцеса.

— Слово чести! Хай її високість спитає в Оріани, вона не дасть мені збрехати.

— Саме так! Днями він стрілив цілу фразу: «Я не знаю прикладу sic transit gloria mundi’Зворушливішого»; я цитую цю фразу вашій високості, бо ми доглупалися з чим її їдять по довгих розпитах, потому як звернулися до лінгвістів; Робер просто випалив її, отож насилу можна було второпати, що вона ще й з-латинська, він нагадував дійовця з «Удаваного хворого»\ А малася на увазі загибель цісарівни австріяцької!

— Сердешна жінка! — згукнула принцеса. — Яка чарівна була істота!

— Так, — підхопила дукиня, — вона трохи несповна, у неї клепки немає, але це була добра жінка, премила, зичлива своєум-ка; мені одне незрозуміло: чому вона не справить собі вставної щелепи, яка б трималася; щелепа у неї завше випадала, перш ніж вона доказувала репліку, і горопаха вмовкала, аби не ковтнути щелепи.

— Ця Рахиль згадувала мені про вас, казала, що Сен-Лу за вами пропадає, любить навіть більше, ніж її, — заявив мені князь Фон; він жер як не в себе, лице його збуряковіло, а зуби вищирялися в постійному сміхові.

— У такому разі вона повинна ревнувати Сен-Лу до мене й ненавидіти мене, — озвався я.

— Де там! Вона про вас доброї думки. Коханка принца де Фуа, ось та, може, й ревнувала б, якби він волів вас. Вам це невтямки? їдьмо разом додому, я вам розтлумачу все дорогою.

— Не можу, об одинадцятій я іду до пана де Шарлюса.

— Он воно як! Він кликав мене обідати, але просив, щоб я приїхав не пізніше ніж за чверть одинадцята. Ну, як вам неодмінно треба явитися до нього, їдьмо разом бодай до Французької Комедії, це в периферії, — бовкнув князь: очевидно, периферія означала для нього сусідство, а може, центр.

Його вибалушені очі, його багровий, брезклий, хоть і гарний вид налякали мене; я відмовився, сказавши, що по мене заїде друг. Мені ця відмова образливою для князя не здавалася. Проте князь думав інакше, бо відтоді не озвався до мене жодним словом.

— Мушу неодмінно завітати до королеви неаполітанської; уявляю, як вона побивається! — сказала принцеса Пармська, а може, мені це тільки причулося. Її слова глушив мій безпосередній сусіда князь Фон, дарма що говорив він зовсім тихесенько, очевидно, боючись, як би його не почув принц де Фуа.

— Та ні, навряд, — озвалася дукиня Ґермантська.

— Кажете — навряд? Ви завжди впадаєте у крайнощі, Оріа-но, — проголосив дук Ґермантський, виступаючи таким собі хвилерізом, аби перейнятий ним вал шугав угору султаном шумовиння.

— Базен знає ліпше за мене, що я кажу правду, — заперечила дукиня, — але відчуває себе зобов’язаним при вас шануватися, ще й побоюється, що я вас шокую.

— Ба ні, на здоров’я! — скрикнула принцеса Пармська; вона потерпала, як би через неї не зазнала ущербку бодай одна з чудових серед дукині Ґермантської, як би бодай трошки не підгнив цей заказаний плід, скуштувати якого ще не сподобилася права навіть королева шведська.

— Але ж вона самому Базенові відповіла, коли він спитав її завчено журливим тоном: «Ваша королівська мость у жалобі: по кому ж ви падкуєте, ваша величносте?» — «Ні, це не глибока жалоба, це дрібна жалоба, зовсім дрібненька жалоба: по моїй сестрі». Насправді вона радіє великою радістю, і для Базена це не таємниця, вона того самого дня запросила нас на вечір і подарувала мені дві перлини. Я була б не проти, якби в неї щодня умирало по сестрі! Вона не обтужує сестрину смерть, вона з неї регоче. Вона, мабуть, каже собі, як Робер: sic transit... далі не пам’ятаю, — додала зі скромности дукиня, хоча добре пам’ятала всю максиму.

Зрештою дукиня Ґермантська мовила так, аби дотепніш було, і попадала пальцем у небо, бо королева неаполітанська, так само як дукиня Алансонська, теж трагічно згибла, була дуже спочутлива і щиро оплакувала смерть своїх. Дукиня Ґермантська досить знала шляхетних сестер баварських, своїх кузин, щоб не робити круглих очей.

— Йому не хочеться повертатися до Марокко, — сказала принцеса Пармська, знову чіпляючись за Роберове імення, яке подавала їй, мов жердину, дукиня Ґермантська. — Ви нібито знайомі з генералом де Монсерфеєм?

— Дуже мало, — відповіла Оріана, хоча насправді приятелювала з військовиком.

Принцеса пояснила, чого потребує Сен-Jly.

— Ой лелечко мій, якщо я його побачу, ми ж можемо здибатися з ним... — відповіла дукиня, аби не відмовляти прямо; її взаємини з генералом де Монсерфеєм якось ураз розпалися, як зайшло про те, щоб його про щось просити.