Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Зробити щось бридке з вашого портрета? Але в такому разі це не портрет, це наклеп. Я ледве вмію тримати пензля в руці, але, по-моєму, якби малювала вас, віддаючи просто те, що бачу, у мене вийшов би шедевр, — наївно проголосила принцеса Пармська.

— Певне, він бачить мене так, як я бачу себе сама, тобто непривабливою, — сказала дукиня Ґермантська, надаючи своєму личкові сумного, скромного й премилого виразу, який, на її думку, мав показати її зовсім іншою, ніж удав її Ельстір.

— Цей портрет має сподобатися дукині де Ґалардон, — сказав дук.

— Через те, що вона не розуміється на малярстві? — спитала принцеса Пармська; вона відала, що Оріана дихає лихим духом на кузину. — Але вона дуже добра жінка, еге ж?

Дук удав із себе вкрай здивованого.

— Ох, Базене, хіба ви не бачите, що її високість жартує з вас? (Її високості й не снилося.) Вона не гірше за вас знає, що Ґалар-донка — стара з’їдуха, — озвалася дукиня Ґермантська, чий лексикон, круто нашпигований архаїзмами, був смачний, як описані в чудових Пампілових книжках потрави, тепер така рідкість, де драглі, масло, сік, кнелі — все достеменне, без жадної домішки, навіть сіль для них привозиться з бретонського солонища. У вимові її й доборі слів відчувалося, що її розмовна мова питомо ґермантська; цим дукиня дуже відрізнялася від свого сест-ринця Сен-Лу, який надуживав новими думками й виразами. Коли ти збитий з пантелику Кантовими ідеями, коли тебе діймає Бодлерова туга, важко писати добірною францужчиною з часів Генріха IV, отож-бо сама чистота дукининої мови свідчила про її обмеженість, про те, що її розум і душа були закриті для всіх новацій. Я ж уподобав дукинин розум саме за те, що він відкидав (а відкидав він саме об’єкт моїх власних думок), і за те, що, відкидаючи, зберігав; я вподобав ту звабливу його міць, яку має гнучке тіло, не надвереджене виснажливими рефлексіями, моральними гризотами та нервовими збуреннями. Її розум, набагато давнішої формації, ніж мій, був для мене чимось близьким до того, чим був для мене похід на узмор’ї дівочого грона. В ду-кині Ґермантській я відчував присвійчену, приборкану ґречністю, пошаною до духовних вартостей снагу й чари крутої дівчинки королівського коліна з комбрейських околиць, котра змалку досідає коня, ламає крижі котам, вилуплює очі кроликам і, зоставшись квітом цноти, заразом могла б бути (таку гожість вона мала ще недавно) найпреслічнішою коханкою князя де Сагана. Але вона нездольна була зрозуміти, чого я в ній шукаю, а шукав я в ній чару імення Ґермант, і що я в ній знайшов, а знайшов я в ній зовсім небагато — рештки ґермантської провінційносте. Наші стосунки спиралися на непорозуміння, яке мало б з’ясуватися, як тільки до неї дійшло б, що я упадаю не перед незвичайною жінкою, за яку вона себе мала, а перед звичайнісінькою, наділеною мимовільним чаром? Непорозуміння цілком природне, і воно завше заходитиме між молодим мрійником і світською жінкою, але воно болітиме йому, поки він не зрозуміє яловосте своєї уяви і не змириться з неминучим розчаруванням, якого мусить зазнавати у стосунках з людьми, у театральних вражіннях, мандрах, не змириться навіть із розчаруванням у коханні.

Дук Ґермантський заявив (у зв’язку з Ельстіровою спаржею та з тією, що було подано по курчаті під соусом фінансьєр), що зелену спаржу, вирощену на повітрі й позбавлену — як кумедно висловився автор, що підписується Е. де Клермон-Тоннер, хи-мородник і характерник, «хвильної дебелосте своїх посестер», треба їсти з яйцями. «Одному смакує те, другому інше, — заперечив граф де Бреоте. — У Китаї, в кантонській провінції, найбільший делікатес, який можуть тобі запропонувати, це геть протухлі яєчка жовтогрудка». Граф де Бреоте, автор студії про мормонів, оприлюдненої в «Ревю де Де Монд », бував лише серед великопанства, але великопанства, за чутками, освіченого. Отож із його частих візит до якоїсь жінки дізнавалися, що в неї салон. Він заявляв, що не терпить вищого світу, і запевняв окремо кожну дукиню, що шукає її товариства лише ради її розуму та вроди. І всі були в цьому переконані. Щоразу як граф де Бреоте з нехіттю згоджувався прийти на раут до принцеси Пармської, він задля отухи скликав їх усіх і опинявся в тісному колі знайомих. Щоб підкреслити більше свою інтелігентність, ніж світськість, граф де Бреоте пройнявся ґермантівським духом: вирушав із гожими дамами в тривалі мандри з просвітницькою метою саме тоді, як у Парижі гриміли карнавали, а коли якась снобка, тобто особа ще без певного місця в суспільстві, гастролювала скрізь, рішуче відмовлявся з нею знайомитися і мати якусь справу. Ненависть графа де Бреоте до снобів плинула з його снобізму, але вона змушувала вірити наївняків — себто, цілий світ — що він до снобізму не причетний.