Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

До стількох джерел її оригінальносте, закоріненої в певній місцевості, улюблені її письменники, Меріме, Мейлак і Галеві, долучили ще й смак до простоти, органічности, а попрозаїчні-шавши, вона вже прийшла й до поезії, до того ж щиро світська жвавість думки допомагала їй малювати переді мною цілі картини природи. Зрештою всі ці впливи загострили її мистецьку вибагливість, дукиня вміла добирати для більшосте слів вимову, вимову, як їй здавалося, ільдефранську, шампанську, і хоча словесний її запас поступався запасові її братової Марсант, вона послуговувалася лише чистою мовою давніх французьких письменників. І коли тобі дозоляла крутанина та перистість сучасного суржика, ти міг відпочити душею, слухаючи дукиню Ґермант-ську, хоча її словник передавав далеко не все. Як ти сидів з нею сам на сам, і вона звужувала ще більше й очищала свій річистий струмок, у тебе було таке вражіння, ніби то лунає старовинна пісня. Тоді, дивлячись на дукиню Ґермантську, слухаючи її, я бачив у вічному погідному полудні її очей блакитний небосхил Іль-де-Франса чи Шампані, відбитий під тим самим кутом, що й в очах Сен-Лу.

Отож завдяки цим різним формаціям дукиня Ґермантська воднораз оживляла дух давезної французької аристократії, воскрешала манеру, в якій геть-то згодом, за Липневої монархії, дукиня де Бройль могла б хвалити і ганити Віктора Гюго, і, нарешті, висловлювала своє живе художнє чуття, заронене в неї Меріме та Мейлаком. Перша з цих формацій подобалася мені більше, ніж друга, вона щедріше винагороджувала розчарування відбутої подорожі й прибуття до Сен-Жерменського передмістя, такого відмінного від того, яким я собі його уявляв, хоча другій формації я віддав би перевагу перед третьою. Ґермант дукиня Ґермантська уособлювала майже несамохіть, а ось пейронізм, її захоплення Дюма-сином були вигадані й штучні. Оскільки смаки наші розбігалися, дукиня розвивала мою художню вражливість, а з її суджень про письменство, як ніколи, визирали сен-жер-менські ослячі вуха.

Розчулена останніми віршами, віконтеса д’Арпажон вигукнула:

І реліквії серця розсипались тліном!

— Пане, напишіть-но це на моєму віялові, — сказала вона дукові Ґермантському.

— Сердешна жінка, жаль мені її! — шепнула дукині принцеса Пармська.

— Не жалійте її, вона на це заслужила.

— Але... даруйте, що я кажу це вам... але вона направду його кохає!

— Де там, вона нездольна до цього, вона думає, що кохає, як вірить оце, що цитує Віктора Гюго, тоді як це вірш Мюссе. Ох, — додала дукиня меланхолійним тоном, — щире почуття мене б зворушило. Але ось вам приклад. Учора вона влаштувала Базенові дику сцену. Може, ваша високість гадає, ніби вона казилася через те, що він кохає іншу, що він її розлюбив? Аби ж то! Тільки через те, що він відмовляється рекомендувати її синів до Жокей-клубу! Як ваша високість гадає, чи може так учинити закохана жінка? Ні, я скажу вам більше, — заявила насамкінець дукиня Ґермант-ська, вирубуючи слова, — ця особа просто недвига серцем.

Тим часом у дука аж очі грали з утіхи, коли його дружина «ні сіло ні впало» заговорила про Віктора Гюго і навела кілька його віршів. Дарма що Оріана часто виводила його з рівноваги, в такі хвилини він нею пишався. «Оріана справді надзвичайна. Вона може підтримати будь-яку розмову, вона все читала. Чи ж могла вона передбачити, що балачка нині перекинеться #на Віктора Гюґо? Про що б ти не згадав, вона в курсі, вона не осоромиться і з ерудитами. Далебі, цей молодик нею засліплений».

— Але поговорімо про інше, — запропонувала дукиня Ґер-мантська, — бо тема дуже дражлива. Я, мабуть, здаюся вам старосвітською, — звернулася вона до мене, — у наш час любити в поезії думки, любити поезію, де є думки, вважається за хибу.

— Це немодно? — спитала принцеса Пармська з легким переляком, спричиненим у неї цією новою хвилею, якої вона не сподівалася, хоча знала, що Оріана в розмові завше запасає для неї нові розкішні випади, карколомні потруси, здорову втому; після таких розмов її брала охота прийняти ножну купіль і потім почимчикувати, аби «викликати реакцію організму».

— Як на мене, це не зовсім так, Оріано, — озвалася пані де Брісак, — я витикаю Вікторові Гюґо не те, що в нього є думки, а, навпаки, радше те, що його думка порпається у потворному. Власне, до шпетоти в літературі нас привчив саме він. У житті й так багато паскудств. Чому нам про них не забути, коли ми читаємо книгу? Прикре видовисько, від якого ми в житті відвернулися б — ось що пориває очі Віктора Гюґо.