Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Я не мав охоти відповідати їй, щоб не затягувати цієї розмови, але відчув, що ображу принца Аґріґентського: міна його свідчила, що він добре знає, хто написав «Саламбо», і лише з ґреч-ности прикусив язика і чекає, поки я відповім.

— Флобер, — нарешті вичавив я, та що принц у цю мить ствердно кивнув, то слово прозвучало так нерозбірно, аж моїй співрозмовниці причулося щось на взір Поль Бер або Фюльбер, а ці імена мало про що їй промовляли.

— У кожному разі, — підхопила вона, — наскільки його листи цікавіші за його книжки! Окрім того, листи так переконливо показують, — бо він усе товче, як важко йому водити пером, — що він письменник не справжній, що в нього немає й іскри таланту.

— От ви завели мову про листування. Як на мене, Ґамбеттині листи чудові, — сказала дукиня Ґермантська; їй кортіло цим довести, що вона не має собі за сором цікавитися пролетарем чи радикалом. Граф де Бреоте добачив її звагу: він розчулено і зворушено роззирнувся довкола, потім протер монокля.

— Лишенько! «Роландова донька» — така марудна річ! — вигукнув дук Ґермантський з утіхою людини, свідомої власної ви-щости над п’єсою, на виставі якої вона нудила світом, а може, з почуттям suave man magno, яке ми відчуваємо за смачним обідом, згадуючи такі страшні вечори. — Але є в цій п’єсі пара непоганих віршів і патріотичний дух.

Я признався, що не в захопленні від пана де Борньє.

— А, то ви щось маєте проти нього? — поспитав цікаво дук; він гадав так: як про чоловіка ти відгукуєшся погано, то він чимось скривдив тебе, а як про жінку добре, то в тебе з нею починається роман. — Бачу, у вас на нього храп. Що він вам зробив? Розкажіть. Звичайно, ви з ним глека розбили, скоро його лаєте. « Роландова донька » — річ розволікла, але має свій аромат.

— Аромат — блискуче сказано про такого духмяного автора, — урвала ущипливо дукиня Ґермантська. — Якщо наш бідолашний хлопчина колись із ним стрічався, то чи ж дивина, якщо йому й досі чимось відгонить від пана де Борньє.

— Мушу вашій високості признатися, — озвався ще раз дук, звертаючись до принцеси Пармської, — що, оминаючи « Роландову доньку», я в письменстві і навіть у музиці цілковитий назад-ник, мені подобається лише старовина. Вірте не вірте, але ввечері, коли Оріана сідає до фортепіано, я іноді прошу її зіграти щось старосвітське з Обера, Боєльдьє, навіть із Бетховена! Такий мій ґуст. Зате музика Ваґнера мене вмент присипляє.

— Ви не маєте рації, — заперечила дукиня Ґермантська. — Попри всю свою страшенну розволіклість Вагнер — геній. «Лоенгрін» — шедевр. Навіть у « Трістані» є цікаві пасуси. А хор Пряль із « Летючого Голландця » — це істне диво.

— Ну, а ми з тобою, Бабале, — сказав дук, звертаючись до графа де Бреоте, — воліємо

У гурт шляхетний люди тут збирались Погомоніти в затишку святім.

Це таке уроче. І «Фра Дияволо», і« Чарівна флейта », і «Шале», і « Весілля Фіґаро», і << Діямантова корона» — ото музика! Так само справа стоїть і з письменством. Я, скажімо, люблю Бальзака: «Бал у Со» у«Паризькі могікани » 13 13 «Паризькі могікани» не належать Бальзаковому перу. (Прим, перекладача.) .

— Голубе мій! Якщо ви осідлаєте Бальзака, то це сьогодні так хутко не скінчиться, осядьтеся, прибережіть це на вечір, коли в нас буде Меме. Він вас переплюне, він знає Бальзака напам’ять.

Роздратований втручанням дружини, дук кілька хвилин тримав її під вогнем грізної мовчанки. І його мисливські очі скидалися на пару набитих пістолетів. Тим часом віконтеса д’Арпажон перекидалася думками з принцесою Пармською про віршовану трагедію та ще про щось, але я погано чув їхню розмову, аж це до мене виразно долетіла репліка віконтеси д’Арпажон: «Ох, тут ваша високість має слушність, я теж визнаю, що він показує нам світ з потворного боку, бо не розрізняє потворного від прекрасного, або, радше, тому, що страшенно марнославний і вважає, ніби все, що добудеться з його уст, — прекрасне; я згодна з вашою високістю, що в цьому творі є рядки і кумедні, й безладні, й несмачні, що читати їх так важко, ніби твір написано по-російському чи по-китайському — тільки не по-нашому, а проте ви, зрештою, бачите, що ваша праця окупається: яка сила уяви!» Початку тиради я не розчув. До мене дійшло не тільки те, що за поета, нездольного відрізнити прекрасне від потворного, вона вважала Віктора Гюґо, а й те, що твором, таким важким для зрозуміння, як би він був написаний по-російському чи по-китайському, є