Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Безперечно, вогонь, яким дук Ґермантський палав по черзі до всіх цих жінок, рано чи пізно знову давався взнаки; вогонь цей, згасаючи, легував їх, як гарні мармурові статуї — гарні для дука, який ніби пошився в мистці, бо колись кохав їх, а нині був чутливий до краси ліній, яких без кохання б не поцінував, — статуї дукининого салону, де вони виставляли свої форми, тривалий час ворожі між собою, жерті ревнощами й сварками і врешті поєднані дружньою згодою; їхня приязнь живилася коханням до них дука Ґермантського, яке дозволяло йому розгледіти у своїх коханках високі прикмети, наявні в кожної людини, але відчутні лише для жаги, отож колишня любка, обернена в «чудового товариша», який віддасть за нас душу, переходить на іпостась лікаря чи батька, але насправді не лікаря і не батька, а друга дому. Але попервах жінка, яку дук занедбав, скаржилася, робила сцени, ставала вимоглива, набридлива, сварлива. Дука вона починала обтяжувати. Отоді дукиня Ґермантська і могла побачити, які вади є у цієї набридлої їй особи і які їй лише приписуються. Відома своєю добротою, дукиня Ґермантська терпляче приймала телефонні дзвінки, звіряння та сльози покинутої і сміялася з неї вкупі зі своїм чоловіком, а далі й з деким зі щирих приятелів. Вважала, що співчуття, виявлене до сердеги, дає їй право розважатися її коштом, навіть у її присутності. І щоразу, як та жінка подавала голос, оскільки її слова не розходилися з тією кумедною подобою, в якій дуцтво віднедавна її виставляло, Оріана, без сорома, іронічно й значуще перезиралася з чоловіком.

Сідаючи до столу, принцеса Пармська пригадала собі, що збиралася запросити до Опери принцесу д’Едікур; бажаючи з’ясувати, чи це не вразить Оріани, вона спробувала її промацати.

Цієї миті вступив граф де Груші — потяг, яким він їхав, спізнився на годину через якусь там аварію на залізниці. Граф довго перепрошувався. Якби його дружина була з дому Курвуаз’є, вона спекла б раків. Але графиня де Груші була «до самого шпику» Ґер-манткою. Коли чоловік вибачався за спізнення, юна освідчила:

— Я знаю, що спізнюватися через дрібниці — то вже традиція у вашій родині.

— Сідайте, Груші, не дайте себе збити з пантелику! — кинув дук. — Хоч я і йду з духом часу, проте мушу визнати, що битва під Ватерлоо мала і свою добру сторону, завдяки цій битві сталася реставрація Бурбонів, ба більше, вона привела їх до влади таким трибом, який зробив їх непопулярними. Але я бачу, що ви справжнісінький Немврод!

— Авжеж, я привіз чудові трофеї. З вашого дозволу, дукине, я пришлю вам дванадцятку фазанів.

Якась думка нібито майнула в очах дукині Ґермантської. Вона звернулася до графа де Груші з наполегливим проханням не присилати їй фазанів. Відтак підкликала зарученого лакейчука, з яким я розмовляв, виходячи з зали, де були виставлені Ельстірові полотна.

— Пулене! — сказала вона. — Сходите завтра по фазанів до його ясновельможности Груші! Ви не проти, як я поділюся? Нам із Базеном стільки фазанів не впорати.

— Можна й позавтрьому, — відповів граф де Груші.

— Ні, ліпше завтра, — заперечила дукиня.

Пулен зблід: пропало побачення з нареченою! Зате дукиня була рада-радісінька: хай усі бачать, яка вона людяна.

— Завтра у вас вихідний, — сказала вона Пуленові, — але ви поміняйтеся з Жоржем, я відпущу його завтра, а позавтрьому він заступить вас.

Але позавтрьому Пуленова наречена зайнята! Пуленові начхати було на цей день. Коли Пулен пішов, усі заходилися вихваляти дукиню за її доброту до челяді.

— Я ставлюся до них, як хотіла б, аби вони ставилися до мене.

— Власне! Виходить, кращого місця, ніж у вас, їм не знайти!

— Не таке воно вже й гарне! Але, гадаю, вони мене люблять. Цей хлопчина трошки нестерпний, бо закоханий, от і ходить як у воду опущений.

Аж ось повернувся Пулен.

— Ай справді, — озвався граф де Груші, — якийсь він похнюплений. З ним треба бути добрим, але не гладити по голівці.

— Я не якась там тиранка; він сходить до вас по фазани, а потім битиме байдики цілий день і з’їсть свою пайку.

— На його місце радо пішло б чимало люду, — бовкнув граф де Груші, бо заздрощі сліпі.

— Оріано! — озвалася принцеса Пармська. — Цими днями до мене приходила ваша кузина д’Едікур; жінку розумну видно зараз; вона справжня Ґермантка, що й казати; але, здається, злоріка.

Дук пильно глянув на жону з удаваним подивом. Дукиня Ґермантська засміялася. Принцеса нарешті перехопила дуків погляд. *

— А... хіба ви... іншої думки?.. — спитала вона стурбовано.