Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Лишенько, як ви так напостаєте, — відповіла принцеса, — але мені здається, що це не зовсім зручно.

— Ось побачите, ваша високосте, все буде якнайкраще. Люди вони просто славні й не дурні. Ми туди запровадили пані де Шеврез, — додала дукиня, знаючи, які приклади заразливі, — вона була в захваті. І синаш у них премилий... Те, що вам зараз скажу, не дуже призвоїте, — ввернула вона, — але він має покій, а в тому покої ліжко, де любо було б поспати, але без нього! А ще менш пристойне те, як я узріла його, коли він недугував і лежав у ліжку. Біля нього, на краю ліжка, була прегарно вирізьблена випростана на всю довж сирена з перламутровим хвостом і з чимось ніби лотосом у руці. Ручаюся вам, — зумисне повільно тягла дукиня, вирубуючи кожне слово, яке вона наче різьбила гарненькими губенятами, водночас хизуючись своїми точеними довгими виразистими ручками і прикувавшись до принцеси лагідним, пильним, глибоким поглядом, — що «з тим пальмовим віттям і тим золотим вінцем, які лежали тут-таки обік, усе це справляло сильне вражіння: композиція як на полотні «Юнак і Смерть» Ґюстава Моро (ваша високість, звичайно, знає цей шедевр)».

Принцеса Пармська зроду не чула навіть імені маляра. Але вона труснула головою й весело заусміхалася, передаючи свій захват цим полотном. А проте жвава міміка не могла заступити того жаріння, яке не спалахує в наших очах, коли ми не тямимо, про що йдеться.

— Він, мабуть, гарний? — спитала вона.

— Ні, бо він схожий на тапіра. Очі трохи скидаються на очі королеви Гортензії, як її малюють на абажурах. Але він, певне, подумав, що мужчині підкреслювати цю схожість кумедно, і вона розпливлася в навоскованих щоках, які надають йому міни мамелюка. Відчувається, що натирач підлоги приходить до нього щоранку. Сванн, — вела вона далі, вертаючись до ліжка молодого дука, — був вражений подібністю цієї Сирени до « Смерти» Гюстава Моро. Та зрештою, — додала вона скоромовкою, але цілком поважно, аби розсмішити ще дужче слухачів, — нам не треба перейматися, бо то звичайна нежить, а так молодик здоровий як бугай.

— Кажуть, він сноб? — спитав граф де Бреоте недоброзичливим і капризним тоном, буцімто чекав точної відповіді на запитання: «Мені казано, що він має лише чотири пальці на правиці, чи це так?»

— Ба ні-і-і, леле, ні-і-і, — відповіла дукиня Ґермантська з усмішкою лагідної поблажливосте. — Може, трошки сноб на позір, бо він дуже молодий, але я здивувалася б, якби він був снобом насправді, бо він розумний, — провадила вона, очевидно, гадаючи, що снобізм і розум несумісні. — Він людина гостра, іноді буває дивачна, — додала вона з виглядом гурмана і знавця і засміялася, буцімто як ми вважаємо когось за дивака, то самі повинні веселитися, або ніби їй пригадалися нараз каламбури дука Ґермантського. — Зрештою його ніде не приймають, той снобізм нема де виявляти, — завершила Оріана, не застановляючись, що цим не дуже заохочує принцесу Пармську.

— Цікаво, що скаже принц Ґермантський, коли дізнається, що я вирушила до тієї, кого він інакше, як пані Ієна, не називає.

— Та що ви! — скрикнула дукиня з незвичною жвавістю. — Хіба ви не знаєте, що ми поступилися Жільберові (тепер вона посипала голову попелом!) гральнею ампір, яка дісталася нам від К’ю-К’ю, — це така пишнота! Тут не знайшлося для неї місця, хоча мені здається, що в нас їй було б ліпше. Які це дивовижі, напіветруські, напів’єгипетські...

— Єгипетські? — перепитала принцеса, якій слово етруський ні про що не промовляло.

— Ой леле мій, і те, і те, це ми почули від Сванна, він мені розтлумачив що й до чого, сама я, як вам відомо, темнота. А потім, ваша високість сама здорова знає, Єгипет стилю ампір не має жодної притоки до правдивого Єгипту, ані їхні римляни до щирих римлян, ані їхня Етрурія...

— Ага! — сказала принцеса.

— Ну, це десь як те, що звано костюмом Людовіка XV в добу Другого цісарства, за часів молодости Анни де Муші або матері коханого Брігода. От Базен згадував про Бетховена. Недавно нам грано одну його річ, зрештою, гарну, але трохи холодну, там чути російський мотив. Те, що він вважав його за російський, зворушливо. А китайські малярі гадали, ніби копіюють Белліні. Зрештою навіть у тому самому краю, як хтось дивиться на речі трохи інакше, чотири чверті, його земляків нічогісінько не бачать із того, що він їм показує. Має спливіи принаймні сорок років, щоб вони навчилися розрізняти.

— Сорок років! — скрикнула перестрашена принцеса.

— Авжеж, — відповіла Оріана, вимовляючи слова з притиском (то були не її, а майже всі до одного мої слова, бо я, власне, розвивав був перед нею споріднені думки), завдяки чому виникало вражіння, ніби вона відбиває їх курсивом, — це щось ніби перший особень виду, якого ще нема, але який розмножиться, особень, обдарований новим чуттям, якого ще бракує його сучасникам. От я це чуття маю, мене завжди поривало щось нове, тільки-но воно появлялося і хоч би як виглядало химерно. Скажімо, днями я була з великою княгинею в Дуврі.