Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Певна річ, моя бальбецька ностальгія не могла не зробити вматерілим Альбертининого тіла, не могла не напоїти його таким свіжим і солодким благоуханиям, що як ми з Альбертиною переходили ліс і вітер, наче дбаха садівник, струшував з дерев плоди й підмітав сухий лист, я казав собі: якщо Сен-Лу й помилився або я не так зрозумів його листа і мій обід з пані де Стермар’єю не вкипить, то я пізнього вечора покличу Альбертину, аби в годину любовних утіх, тримаючи в обіймах тіло, нині таке багате й розкішне, тіло, що його колись роздягала й оцінювала моя цікавість, забути хвильність, а може, й гіркоту моїх перших почуттів до пані де Стермар’ї. Проте, гадаючи, що пані де Стермар’я не сподобить мене своєю ласкою, я уявляв досить туманно, як у нас складеться спільний вечір. З досвіду я знав, як дві стадії нашого захоплення жінкою, якої ми запрагнули ще до знайомства, кохаючи в ній не стільки її саму, ще для нас майже чужу, скільки своєрідне її життя, — як ці дві стадії по-дивацькому відбиваються у фактажі, себто не в нас самих, а в наших зустрічах із цією жінкою. Ще ні разу не балакавши з нею, ми вагалися, спокушувані поезією, яку вона втілює для нас. Чи це вона, чи яка інша? І ось уже мрії снуються круг неї, зливаються з нею. Перше побачення, яке нас чекає, мало б відбити це перше почуття. Нічого подібного. Ніби є потреба, аби реальність теж мала свій перший етап, ми, вже кохаючи її, провадимо з нею не знать-що: «Я запросив вас пообідати на острів, бо думав, що вам тут сподобається. Правити якихось премудрощів я не збираюся. Хочу тільки попередити, що тут вогко і вам буде холодно». — «Ба нї, де там!» — «Ви так говорите для годиться. Ну що ж, померзніть тут ще чверть години, не докучатиму вам, але за чверть години вас одвезу. Не хочу, щоб ви через мене застудилися». І ми одвозимо її додому без слова, й упам’ятку в нас нічого не зостається про неї, хіба що якась її особлива міна, але на думці у нас одне: як би з нею знову зустрітися. Зате на других сходинах (як уже вивітриться з пам’яти навіть її міна, єдиний спомин про неї, а в нас тільки й у голові, що побачитися знову) перший етап нарешті позаду. Впродовж нього нічого не сталося. Тим часом, замість мовити про затишок ресторану, ми доводимо новій і нітрохи цим не здивованій особі, яка здається нам негарною і якій нам хочеться нагадувати про себе кожної хвилини її життя: «Нам буде дуже нелегко подолати всі перепони, які виникнуть між нашими серцями. Як ви думаєте: нам це до снаги? Як ви думаєте: ми заламаємо всіх наших недругів, нам випадає сподіватися щасливої будучини?» Але такі балачки, спершу пустопорожні, а потім із натяками на сердечні справи, будуть зайві: запорукою цього для мене — лист від Сен-Лу. Пані де Стермар’я віддасться мені першого вечора, і я не муситиму викликати Альбертини, аби скрасити його кінець. Це зайве, Робер не кидає слів на вітер, а його лист написаний чорним по-білому.

Альбертина майже не озивалася до мене, вона відчувала, що я думками далеко. Ми поминули зеленкаву, майже підморську гроту, яку творили високі крислаті дерева і під чиїм склепінням свистів вітер та плюскав дощ. Я топтав опале листя, вгнічуючи його в землю, наче мушлі, і ціпком підгилював каштани, колючі, немов їжинці.

На кронах останнє згорнуте рурочкою листя бігло за вітром, скільки пускав те листя бильник, але при розриві бильника листя падало на землю і там котилося за вітром нагонцем. Я з утіхою думав, що як така погода не зміниться, завтрішній острів виглядатиме якимсь геть нетутешнім, а що безлюдним, то вже напевне. Ми посідали до фіакра, а що завірюха вщухла, то Альбертина попрохала, щоб я повіз її до Сен-Клу. Вгорі хмари мчали з вітром, як по землі сухе листя. А перелітні вечори, чиї рожеві, блакитні й зелені верстви висвітлював конічний перетин неба, готувалися у вирій. Щоб помилуватися на мармурову богиню зблизька, а богиня, самісінька у великому, присвяченому немовби їй лісі, знай кудись поривалася зі свого цоколя, і її дикі скоки жахали чи то звірячим, чи то святим жахом цей мітологічний ліс, — Альбертина видерлася на пагорб, я ж залишився чекати її на шляшку. Я дивився на неї з долу, і вона сама, вже не натоптана й округла, як тоді на моєму ліжку, коли круписта тканина її шиї попала під лупу моїх близьких очей, а карбована, тоненька, — здавалася статуеткою, покритою патиною щасливих бальбецьких хвилин. Опинившись удома сам і згадавши, що я катався з Альбертиною, що по-завтрьому я обідаю в дукині Ґермантської, що мені треба відповісти на Жільбертиного листа і що всіх цих трьох жінок я кохав, я порівняв наше життя серед людей з робітнею маляра, адже воно, наше життя, повне шкіців, у яких ми колись намагалися показати свою потребу в великому коханні, але я не подумав про те, що іноді, як шкіц не дуже старий, ми беремося за нього заново і створюємо зовсім інший твір, може, навіть важливіший, ніж задуманий спочатку.