Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Те, що дукиня так відгукується про пана де Шарлюса, неабияк мене вразило, і мені сяйнуло, що потьмаренням розуму пояснюються декотрі його коники, скажімо, його радощі на думку, що він намовить Блока натовкти рідну неньку. Я згадав, що чуд-ноту його видно не лише в його мові, а й у тому, як він мовить. За першим разом, коли ми слухаємо адвоката чи актора, нас дуже дивує їхній тон, такий несхожий на тон звиклої розмови. Але, зрозумівши, що всім присутнім він здається цілком природним, ми не говоримо про свій подив, не говоримо навіть собі, — тільки сидимо та чудуємося талантові. Принаймні ми подумаємо, стежачи за актором Французької Комедії: «Чому він не зронив піднятої руки, а спускав її, легенькими посмиками, з частими перервами, аж десять хвилин?», або, слухаючи якогось там Наборі: «Чому тільки-но він розтулить уста, як із грудей йому вихоплюються несподівані трагічні звуки, хоча мовить він про найпростіші речі?» Та що всі вважають, що так і треба, нас це не разить. Застановившись, кож^н стверджував, що й пан де Шарлюс мовить про себе з емфазою, на підвищених тонах. Здавалося, будь-якої миті його можуть запитати: «Чому ви так репетуєте? Чому ви такий пиндючливий?» Але всі, ніби з мовчазної згоди, зійшлися на тім, що так і має бути. І ти підпрягаєшся до тих, хто захоплювався його просторікуваннями. Але тому, хто його не знав, іноді здавалося, ніби то репет причинуватого.

— А ви певні, — спитала дукиня з якоюсь простакуватою брутальністю, — що не вклепалися, що ви справді маєте на увазі мого шваґра Паламеда? Він, щоправда, любить усе огортати таємничістю, але це вже через край!..

Я відказав, що цілком певен і що пан де Шарлюс, мабуть, не розчув мого імені.

— Ну що ж, я вас покидаю, — мовила ніби з жалем дукиня Ґермантська. — Мушу на хвильку заскочити до принцеси де Лінь. Ви до неї не завітаєте? Ні? Ви не любите виїжджати у світ? Ваша правда, це нуда. Аби ж то я не мусила! Але ж це моя кузина — незручно. Шкода, що ви туди ані ногою, чисто егоїстично, я б вас підкинула туди й назад. Га! Тоді до побачення, маю надію, до п’ятниці.

Те, що пан де Шарлюс соромився за мене перед паном д’Ар-жанкуром, ще півлиха. Але що він не одважився признатися, що знає мене, своїй братовій, яка про нього такої високої думки, хоча нічого дивовижного в цьому знайомстві нема, бо я близький з його тіткою та сестринцем — це не вкладалося мені в голові.

Слід мені ще зазначити, що дукиня Ґермантська була наділена якоюсь величчю духу, цей дух виявлявся в тому, що вона раз і назавше вимазувала з пам’яти все, що в інших залишало невитравні сліди. Нині вона так обіходливо поводилася зі мною, так примилялася до мене, ніби раніше я зроду-віку до неї не чіплявся, не в’язнув, не сочив за нею під час її вранішніх прогулянок, ніби своїм щоденним чоломбиттям я не будив у неї очевидної нехоті, ніби їй не доводилося спроваджувати Сен-Лу, коли той благав запросити мене до себе. Вона не порпалася в минулому, не вдавалася до напівслів, до натяків, до двозначних усмішечок; у теперішній її зичливості, без оглядань назад, без застережень, було щось гордовито прямолінійне, як і в її величній поставі, ба більше: всі урази, які вона живила до когось раніше, взялися трухлом, і це трухло було так далеко відметене від її пам’яти або принаймні від її поводження, що у всіх, хто бачив її лице, коли їй доводилося з таким милим виглядом ходити поміж дощ, тоді як іншим таке ходіння поміж дощ могло б нагнати дрижаків або накликати на голову докори, — виникало вражіння якогось очищення їхніх душ.

Просто дивовижно, як змінилося її ставлення до мене, але куди дивніше для мене було те, що моє ставлення до неї змінилося ще більше. Чи ж давно я оживав і відчував снагу, як снував нові плани, як думав про те, хто б привів мене до неї і після цієї першої втіхи натішив би ще багатьма іншими втіхами моє дедалі жаждивіше серце? Загнаний на слизьке, я мусив їхати у Донсьєр до Робера Сен-Лу. А тепер його лист схвилював мене, але через пані де Стермар’ю, а не через дукиню Ґермантську.

Додаймо до опису того вечора, що через кілька днів зайшла пов’язана з ним подія, яка непомалу вразила мене і порізнила на якийсь час із Блоком, подія, що виявила одну з тих цікавих суперечностей, чиє пояснення читач знайде наприкінці цього тома {«Содом /»). Отож того вечора у маркізи де Вільпарізіс Блок усе хвалився переді мною доброзичливістю до нього пана де Шарлюса: здибаючи Блока на вулиці, пан де Шарлюс дивився на нього як на знайомого або так, ніби мав охоту познайомитися з ним і добре знав, хто такий Блок. Спершу я тільки посміхнувся: адже Блок так сипав наздогад на пана де Шарлюса в Бальбеку! Мені подумалося, що Блок, так само як його батько знав Берґотта, знає барона «ось так». А баронова привітність була всього-но виявом його розкидливости. Проте Блок удавався в такі подробиці, був такий певний, що барон кілька разів хотів його зачепити, що на згадку, як розпитував мене барон про мого приятеля дорогою від маркізи де Вільпарізіс, я помислив, що Блок не бреше, що пан де Шарлюс знає, що він Блок і що ми приятелюємо тощо. Отож по якомусь там часі у театрі я спитав у пана де Шарлюса, чи не дозволить він рекомендувати йому Блока; діставши згоду, я пішов по нього. Але тільки-но пан де Шарлюс угледів Блока, обличчя його відбило подив, а подив змінився дикою люттю. Він не тільки не подав Блокові руки, а щоразу, як той до нього звертався, барон відповідав з пихатою міною, прикрим і неґречним тоном. Отож-бо Блок, якого, за його твердженням, барон перед цим вечором завжди вітав усмішкою, вирішив, що я його не відрекомендував, а обмовив під час тієї короткої розмови, в якій я з огляду на баронову церемонність коротко схарактеризував, перш ніж підвести, мого приятеля. Блок покинув нас розбитий, ніби щойно укоськував норовливого коня або плив по бурунах, уникаючи підводного каміння, і потім півроку не озивався до мене.