Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Словом, хоча підшукувати для Жюп’єна приміщення вже не було потреби, я знову почав прогулюватися перед сніданком. Часто під час тих прохідок я здибав маркіза де Норпуа. Іноді, гомонячи зі своїм колегою, він допитливо придивлявся до мене, а потім відвертався до співрозмовника, не посміхнувшись і навіть не кивнувши, ніби ми були з ним незнайомі. Бо коли такі великі дипломати зирять на тебе якось особливо, то вони мають на меті показати не те, що вони вас побачили, а те, що вас не побачили і що обговорюють із колегою щось украй важливе. Висока дама, з якою ми часто розминалися біля нашого дому, була зі мною не така церемонна. Хоча ми з нею не зналися, вона оберталась, очікувала мене — намарне — перед вітринами крамниць, усміхалася таким усміхом, ніби хотіла поцілувати мене, робила рух, ніби зраджувала охоту віддатися. А як лучався якийсь її знайомий, вдавала, наче не помічає мене. Давно вже під час цих вранішніх виправ я обирав, хоч би куди йшов, бодай купити газету, найко-ротший шлях, обирав, не шкодуючи, як він розминався з дуки-ниним маршрутом, і, навпаки, як наші путі мали перехреститися, то я не переймався і не грав вар’ята. Бо та дорога вже не здавалася мені заказаною, на якій я запобігав ласки, всупереч її волі, поглянути на цю жінку. Але я не думав, не гадав, що моє зцілення, завдяки якому я почав ставитися до неї просто, справить такий самий вплив і на неї і що вона буде зі мною ґречна і доброзичлива, чого я вже не потребував. Досі об’єднані зусилля цілого світу, скеровані на те, аби зблизити нас, не перебороли б недолі, якій забаглося зробити мою любов до дукині нещасливою. На загад фей, куди сильніших за людей, усе немогота доти, доки наше серце щирісінько скаже: «Я більше не кохаю». Колись я мав жаль до Робера, що він не ввів мене до тітчиного дому. Але він, як кожен інший, не мав сили розбити чари. Поки я кохав дукиню Ґермантську, приємні слова, компліменти на мою адресу інших жінок сердили мене не тим, що їх правила не вона, а тим, що вона про них не чула. А якби й чула, то мені від цього ніяк не було б легше. У коханні розлука, відмова від запрошення пообідати, мимовільна і несвідома черствість важить іноді куди більше, ніж уся косметика і найчепурніші строї. Щасливими коханцями можуть бути лише ті, хто вміє бути щасливим.

Переходячи салон, де був я, і думаючи, мабуть, про не знаних мені приятелів, яких за хвилю сподівалася спіткати десь на іншому вечорі, дукиня Ґермантська побачила, що я сиджу на бержер-ці, байдужісінький, по-світському привітний, тоді як у пору своєї закоханосте марно силкувався вдавати з себе байдужого; вона крутнулася на обцасах і підступила до мене знов усміхнена, — такою усмішкою вона всміхалася в Опері й ту усмішку тепер не гасило прикре почуття, що її кохає хтось, кого вона не кохає.

— Ні-ні, не вставайте; можна присісти біля вас на хвильку? — спитала дукиня, гожим рухом підгортаючи широченну спідницю, що могла б покрити всю бержерку.

Більша за мене і ще буйніша завдяки неосяжній сукні, дукиня злегка черкала мене своєю напрочуд гарною рукою, круг якої нібито весь час курився золотавим димком ледве помітний суцільний пушок, і білявими кільчиками волосся, що п’янило мене пахощами. На бержерці удвох було так тісно, що дукиня не могла повернутися до мене і мусила дивитися перед себе, а личко її стало мрійливе й ніжне, як на портреті.

— Вам щось відомо про Робера? — спитала вона.

До салону вступила маркіза де Вільпарізіс.

— Ага, саме вчасно ви тут, пане, гай-гай, ви у мене такий рідкий гість!

Побачивши, що я розмовляю з її сестреницею, вона, мабуть, чи не подумала, ніби ми з нею ближчі, ніж вона гадала.

— Ну, не хочу вам перешкоджати балакати з Оріаною, — додала вона (до речі, послуги звідниці належать до обов’язків господині дому). Чи не бажаєте пообідати у мене разом з Оріаною в середу?

У середу я мав обідати з пані Стермар’єю і тому подякував.

— А в суботу?

У суботу або в неділю верталася моя мама, і було б негарно покинути її увечері саму; я ще раз відмовився.

— Ох, бачу вас нелегко запопасти!

— А чому б вам не завітати до мене? — поспитала дукиня Ґермантська, коли маркіза де Вільпарізіс пішла віншувати акторів і вручити диві букет троянд, цінності якому надавала хіба рука дарителя, бо коштував він заледве двадцять франків. (Найвища, зрештою, платня від маркізи тим акторам, яких запрошувано лише на одну виставу. Постійні учасники її ранків та вечорів діставали в подарунок лише троянди з-під її пензля.)