Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Нині я не мав жодної охоти, як ще годину тому, просити Робера знову звести мене з рівбельками; гіркота жалю за пані де Стермар’єю не хотіла стертися так швидко; але Сен-Лу з’явився саме тоді, як я не відчував у своєму серці жодної краплі щастя — то був ніби наїзд доброти, веселощів, життя, які були, певна річ, поза мною, але їх віддавалося до моїх послуг, просто бери їх собі, та й годі. Самому Роберові було невгадно, чому я вдячно скрикнув і чому розчулився до сліз. Зрештою, що може бути парадоксальніше за дружні почуття когось із числа дипломатів, мандрівників, пілотів чи військовиків на кшталт Сен-Лу, хто, їдучи завтра на село, а звідти бозна-куди, з усього видно, знаходить у присвяченому нам вечорі стільки щастя. Нам аж дивно стає, що вражіння від таких вечорів, зрештою нечасті й короткі, можуть бути для них чимось таким солодким і що — оскільки вражіння ті такі їм любі — вони не розтягують їх надовше чи не повторюють для себе частіше. Обід із нами — річ така природна — дає згаданим подорожникам таку саму небуденну втіху, як азіятові наші бульвари. Ми з Робером вибралися обідати; спу-скаючися сходами, я згадав Донсьєр, де щовечора ми зустрічалися з ним у ресторанах, у давно забутих мною залках. Особливо зринув упам’ятку один такий ресторанчик, про який я досі не думав: не при тому готелі, де звикле їв Сен-Лу, а при іншому, куди скромнішому — щось середнє між заїздом і пансіоном — де подавала сама господиня та її служебка. Мене там затримала віхола. Зрештою Робер не їв того вечора в готелі, а йти далі я не мав охоти. Нас годували на стриху, в дерев’яній світелці. Під час обіду згасла лямпа, і служебка принесла дві свічки. Я, вдаючи, ніби погано видно, підставив їй тарілку, щоб вона наклала бараболі, й схопив її за голу руку, буцім показуючи напрям. Бачучи, що вона руки не випручує, я почав пестити її, а потім мовчки пригорнув служебку до себе, задмухнув свічку і сказав їй нишпорити по моїх кишенях та шукати гроші. Після цього я щовечора відчував, що тілесйа насолодо вимагає для свого вдоволення не лише служебки, а й презатишної дерев’яної світелки. Та зі звички, з приязні я вчащав аж до від’їзду з Донсьєра туди, де трапезував Робер зі своїми друзями. А все ж і про той готель, де сто-лувався Робер та його друзі, я теж давно не згадував! Ми майже не користаємося з нашого життя, ми уриваємо недобуті в літніх сутінках чи в ранніх зимових ночах години, коли ми можемо відпочивати душею, коли ми передчуваємо якесь блаженство. А проте цей час не згаяно зовсім марно. Коли у нас заспівають своєю чергою нові радісні хвилини, які збігли б інакше геть, вутлі й невагомі, згаданий час дасть їм підмурок, розкіш багатого оркестрування. Мало-помалу вони розтягуються до меж правдивого раювання, якого ми зазнаємо нечасто, хоча воно ніколи не зникає з життя; у даному разі радість давало занедбання всього на світі задля обіду в достатньому обрамленні, здатному завдяки спогадам вияскравити в картині природи надію на мандрівку — мандрівку з приятелем, бо приятель з любови до нас пнутиметься зі шкури, аби розворушити наше дрімотне життя, аби наснажити нас солодкою втіхою, зовсім не такою, якої ми спроможні засягти власноруч або світськими розривками; ми хилитимемося тільки під нього, присягатимемося йому в вічній приязні; дані в чотирьох стінах цієї години і в них замкнені, наші присяги вже завтра, мабуть, чи не буде зламано, а проте я, без усякого сорому, міг поклястися Сен-Лу, бо він мав мужність, — мужність украй мудру, цілком виправдану передчуттям, що приязнь годі поглибити, — заявити про свій завтрішній від’їзд.

Спускаючися сходами, я переживав заново донсьєрські вечори. Коли ми вийшли надвір, нас облягла темна ніч; здавалося, ніби туман погасив ліхтарі, видимі лише зблизька, та й то ледь-ледь; нараз мені згадався якийсь мій вечірній приїзд до Комбре, коли городок був освітлений тільки подекуди і переходні сунули помацки у вогкій, теплій і святій пітьмі — пітьмі ясел — у якій де-де блимали ліхтарі, світячи не яскравіше від церковних свічок. Яка ж між ними величезна ріжниця — між тим роком мого перебування в Комбре — яким саме, забув — і рівбельськими вечорами, побаченими оце за фіранками! Переймаючись цією ріж-ницею, я надпоривався, і цей надпорив міг би бути плідним, якби я залишався сам, — він одвів би мене від манівців, що на них я збився і змарнував стільки літ, які мені ще доведеться подолати, поки в мені озветься досі незриме покликання, історією якого єсть оцей твір. Якби моє покликання прорізалося того вечора, то повіз, який мене віз, став би пам’ятніший, ніж повіз доктора Переп’є, на чиєму передку я склав коротенький опис — власне недавно віднайдений мною і всує посланий до «Фіґаро» — мар-тінвілльських дзвіниць. Чи не тому, що минулі роки оживають для нас не в тязі, день по дню, а в уривковому спогаді, закоцюблому в холоді чи в сонці якогось ранку або вечора, причаєному в затінку якогось одрубного застуму природи, відгородженому і загубленому на краю світу, через що не лише поступові зовнішні зміни, а й зміни в наших мареннях і в нашому ще не виробленому характері, ці непомітні наші провідники від одної пори життя до іншої, геть-то не схожої на попередню, нагло стираються, — чи не тому, коли ми воскрешаємо спомин, пов’язаний з іншою добою, ми знаходимо між ними — через лакуни, через великі зони забуття, — ніби якесь провалля, вирите серед двох нерівних верховин, ніби якусь неспівмірність двох незіставних атрибутів: повітря, яким ми дихаємо, та довколишніх барв? Але між моїми послідовними спогадами про Комбре, Донсьєр та Рів-бель я відчував не лише часову відлеглість, я відчував відлеглість, яка спостерігається між різними світами, де неоднакова матерія. Якби мені захотілося в певному творі наслідувати матеріял, з якого різьбилися мої найблагіші рівбельські спогади, я б мусив речовину зрідні темному і шкарубкому комбрейськшу пісковику жилкувата рожевим, зробити її прозорою і воднораз щільною, свіжою і дзвінкою.