Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Завтрішній день випав студений і гарний, чувся подих зими (і, власне, як на ту пору, просто диво, що ми вчора знайшли в уже спустошеному Булонському лісі кілька склепінь зеленого золота). Прокинувшись, я ніби з вікна донсьєрських касарень побачив туман, біластий, щільний, нерозривний; він весело висів під сонцем, густий і солодкий, мов меляса. Сонце скоро сховалося, по обіді мла зробилася майже непроникною. Смеркло рано, я переодягнувся, але їхати було ще завчасно; я послав повіз по пані де Стермар’ю. Сам я їхати не посмів, аби не накидати їй свого товариства; але я послав з візником цидулку, де просив дозволу по неї заїхати. В очікуванні відповіді ліг на ліжко і заплющив очі, але зараз же й розплющив. Над фіранками горіла лише вузька смужка відцвілого дня. Я добре знав цю нічим не заповнену пору, просторий передсінок розкошів, чию темну, заласну пустку я звідав у Бальбеку, коли сам-один у своїх покоях, поки інші обідали, без жалю дивився на те, як умирає за фіранками день, знаючи, що небавом, по короткій, наче полярній, ночі, він воскресне ще ясніший у вогнях Рівбеля. Я вискочив з ліжка, вив’язав чорну краватку, зачесав чуба, словом, похапцем причепурився, докінчуючи запізнілий туалет, як чепурився у Бальбеку, думаючи не про себе, а про жінок, яких побачу в Рів-белі, і загодя всміхаючись їм у свічадо, поставлене навскіс, — це чепуріння відтоді так і лишилося для мене провісником гулів із вогнями та музикою. Воно вичакловувало їх, подібно до магічних знаків, ба більше: уже їх вряджало; завдяки йому я уявляв ці гулі напрочуд ясно, а чарами їхньої п’янкої марноти упивався так само самозабутньо, як у липні в Комбре, коли під стукіт молотка пакувальника тішився у прохолоді своїх покоїв спекою та сонячним світлом.

Ось чому мені вже хотілося бачити овсі не пані де Стермар’ю. Змушений тепер хоч-не-хоч провести з нею вечір, я б волів, — перед завтрішнім поверненням моїх батьків, — щоб цей вечір був у мене вільний і щоб я міг пошукати рівбельських жінок. Я востаннє помив руки і, раДїсно снуючи по всій оселі, в темній їдальні витер їх. Мені здавалося, ніби двері у сіни відчинені й ніби в сінях горить світло, але те, що я взяв за ясну дверну щілину (двері, навпаки, були зачинені), виявилося тільки білим відбитком мого рушника у свічаді, присунутому тимчасово до стіни, поки не повернулася додому мама. Мені пригадалися всі дива, які я відкривав у нашому помешканні, дива, породжені не тільки оптичною маною, бо в перші дні після вхідчин я вірив, що наша сусідка держить пса; мені ввижалося протягле, майже людське скавчання, а цей звук видавала кухонна рура, як відкручувано кран. А двері на площадинку поволеньки ходили туди-сюди під протягами, виконуючи при цьому уривки млосних і жалібних музичних фраз, які перебивають одна одну в хорі прочан у фіналі увертюри до «Тангейзерів». Зрештою, вішаючи рушника на своє місце, я мав змогу знову почути блискучий пасаж цієї симфонії, коли бринькнув дзвінок, і я гайнув у сіни відчинити машталірові, який привіз мені відповідь. Я гадав почути від нього: «Пані внизу» або: «Пані чекає на вас». Але він тримав у руці листа. Я вагався читати те, що мені написала пані де Стер-мар’я; поки вона тримала перо в руці, написане могло бути ще чимось іншим, але тепер, одірване від неї, стало самою долею, яка йшла своєю путею і в якій вона вже не могла чогось змінити. Я попрохав кучера, хоча той кляв туманище, трошки почекати внизу. По його відході я розірвав конверт. На картці з позначкою «Віконтеса Алікс де Стермар’я» запрошена мною дама писала: «Мені дуже прикро — через непередбачені перешкоди я не зможу пообідати з вами в Лісі на острові. А я чекала цього як свята! Напишу вам докладніше зі Стермар’ї. Шкода. Моє шанування». Я скам’янів, оглушений ударом. Картка і конверт упали до моїх стіп, мов клейтух після пострілу. Я підняв папір, перечитав. «Вона сповіщає, що не може пообідати зі мною в Лісі на острові. Звідси можна виснувати, що могла б пообідати зі мною десь-інде. З делікатносте я до неї не поіду, але її можна зрозуміти саме так». Подумки я вже чотири дні тому оселився на цьому острові з пані де Стермар’єю і тепер ніяким світом не міг розлучитися з ним. Моє жадання поверталося мимоволі на спад, яким линуло вже багато годин: адже лист тільки оце надійшов, мало часу минуло, аби я встиг його перетравити, несамохіть я й досі збирався їхати, — так учень після провалу на іспиті тягнеться рукою по ще один квиток. Нарешті я опанував себе і пішов до Франсуази просити її заплатити машталірові. Я пройшов коридором, не знайшовши її, минув їдальню — і тут мої кроки перестали стукати по паркетові, вони заглухли в тиші; поки до мене дійшло, з чого б то воно, мені здавалося, що тут панує задуха, ніби я в кам’яному мішку. Причиною всього були килими, їх почато прибивати перед батьківським поверненням, і вони видавалися такі гарні веселого ранку, коли серед їхнього неладу сонце очікує вас, наче кумпан, прибулий на те, аби витягнути нас на снідання в село, і дивиться тепер на них, мов крізь ліс; але нині, навпаки, вони були першим опорядженням тієї зимової темниці, звідки — змушений жити і харчуватися в родині — я вже не зможу виходити, коли заманеться.