Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

У маркізі де Вільпарізіс я зараз же розчарувався, побачивши її строкатий салон; коли до мене дійшло, що вона всього-но пані Тіріон, а не маркіза, вона вже геть підупала в моїх очах. Негоже, щоб жінка, присвоївши собі титул і прізвище лише завдяки знайомству з найяснішими особами, могла ошукувати сучасників, а вже нащадків і поготів. Маркіза де Вільпарізіс знову стала тим, ким була в дитинстві, особою, позбавленою чогось аристократичного, мені здалося, що всі її високопоставлені родичі їй чужі. Зрештою маркіза не перестала примилятися до них. Я іноді од-відував її, а вона надсилала мені якийсь подарунок. Але в моїй уяві вона не була причетна до Сен-Жерменського передмістя, і якби я хотів дізнатися щось про цей світ, то до неї звернувся б в останню чергу.

— Нині, — провадив барон де Шарлюс, — якби ви виходили у світ, ви зашкодили б тільки собі, ви ставили б усе з ніг на голову. Зрештою обережність ніколи не зайва, надто в доборі друзів. Заводьте собі коханок, якщо рідня нічого не матиме проти, мене це не обходить, я б вас до цього заохочував, молодий урвісе, якому скоро потрібна буде бритва, — сказав він, лапнувши мене за підборіддя. — Але добір товаришів серед чоловіків — то інша річ. З кожного десятка молодиків восьмеро плюгавці, лобузи, які вам утнуть таку капость, що її вже не відробиш. Ось мій сестри-нець Сен-Лу — з біди він добрий приятель для вас. Для вашої прийдешносте він вам нічим не прислужиться — про неї подбаю я. Словом, щоб кудись вибратися вдвох, коли я вам набридну, він, на мою думку, саме такий чоловік. Принаймні він мужчина, він не пожіночився, як цілі сонми зелених юнаків: через цих лідерів їхні невинні офіри лягають головою. (Я не розумів, що означає це жарґонове слівце «підер». Той, хто б його знав, був би здивований так само, як я. Світські люди полюбляють уживати жаргону, а люди, яким можна чимось дорікнути, заявляють, що не бояться говорити про свої гріхи; вони гадають, ніби це свідчить про їхню безневинність. Але вони не дотримуються вже шкали, не усвідомлюють, що, переступивши межі, жарт стає масним, сороміцьким, і править за доказ уже не простодушносте, а зледащіння.) Він не такий, як інші, він милий, статечний, — додав барон де Шарлюс.

Я несамохіть посміхнувся, почувши епітет «статечний», який де Шарлюс вимовив, мовби надавав йому значення «чеснотливий», «солідний», — так кажуть про молоду робітницю, що вона «статечна».

Аж це поминув нас екіпаж, кривуляючи туди-сюди; молодий візник сидів не на передку, а всередині фіакра і правив, вивернувшись на подушках, — очевидно, захмелілий. Барон де Шарлюс одразу його зупинив. Візник якусь хвилину парламентував:

— Ви в який бік?

— У ваш. (Це мене здивувало, бо барон де Шарлюс спровадив кілька фіакрів з ліхтарями такого самого кольору.)

— Але сидіти на козелку мені неохота. Нічого, як я зостануся в повозі?

— Нічого, тільки опустіть буду. Зрештою подумайте над моєю пропозицією, — сказав мені на прощання пан де Шарлюс. — Даю вам кілька днів подумати, потім напишіть. Повторюю: мені треба бачитися з вами щодня і переконатися у вашій відданості й скромності, про що, мушу визнати, свідчить ваша врода. Але мене так часто ошукувала зовнішність, що більше не хочеться пошитися в дурні. Бий тебе лиха сила! Перш ніж довірити скарб, маю я знати, в які руки його віддають! Словом, запам’ятайте мої умови. Ви оце як Геркулес на розстані, от лише, на жаль, ви, мабуть, без його могутньої мускулатури. Чиніть так, щоб потім не каятися цілий свій вік, що не вхопили тропи, яка веде до доброчесносте., Що ж це ви, — мовив барон до візничого, — так і не відкинули буди? Гаразд, я сам. Мабуть, і правити доведеться мені самому — так вас розвезло.

Він скочив у фіакр, сів поряд із фурманом, і кінь так і рвонув з копита шпарким клусом.

Щодо мене, то я, повернувшися додому, застав там ніби пан-дант розмови, яку допіро вели Блок і маркіз де Норпуа, але тепер усе викладалося коротко, гостро, насліпо, безладно. Сперечалися наш камердинер, дрейфусар, і камердинер Ґермантів, антидрейфусар. Змагання правди й неправди, на інтелектуальних верховинах, втілених у Лізі французьких патріотів та Лізі прав людини, сягало аж низів. Рейнак грав на почуттях людей, які й у вічі його зроду не бачили, а сам дивився на справу Дрейфуса з погляду розуму, як на неспростовну теорему, яку він, властиво, довів завдяки небаченому успіхові (успіхові, як заявляв багато хто, не вигідному для Франції) раціональної політики. За два роки він повалив кабінет Бійо і замінив його кабінетом Клемансо, вчинив переворот у головах, витяг із-за ґрат Пікара і за невдячність спровадив його в військове міністерство. Можливо, цей раціоналіст, що керував масами, сам керувався своїм походженням. Якщо навіть філософські системи, системи найближчі до істини, зрештою завдячують свою появу почуттям їхніх творців, можна цілком припустити, що і в звичайній політичній справі, як-от справа Дрейфуса, чуттєві поривання, без відома самого розумаки, панують над його розумом. Блок гадав, що його дрейфусарство продиктоване логікою, хоча знав, що носа, шкіру та чуба він успадкував від своєї раси. Певна річ, розум вільніший, одначе підлягає законам, які запровадив не він. Суперечка камердинера Ґермантів з нашим була суперечкою особливою. Хвилі двох течій дрейфусарства і антидрейфусарства, розколовши Францію навпіл, були майже німі, але як чулися вряди-годи сплески, то в них лунала щирість. Якщо під час розмови, яка вмисне обминала Дрейфусову справу, хтось нібито знічев’я, видаючи найчастіше бажане за дійсне, викладав політичну новину, можна було з того, як він пророкував, судити про керунок його прагнень. Так у деяких питаннях зударялися несміливе апостольство і святий гнів. Розмова двох клюшників, яку я почув, прийшовши додому, була винятком із правила. Наш натякав на те, що Дрейфує винний, а Ґермантів, навпаки, що невинний. Обмінювалися вони натяками не на те, щоб не викладати своїх переконань навпростець, — то була затятість двох азартних гравців. Наш маршалок, непевний, чи дійде до ревізії, хотів загодя, в разі поразки, позбавити маршалка Ґермантів утіхи думати, що праведне діло програне. Маршалок Ґермантів вважав, що в разі відмови в перегляді наш іще більше досадуватиме на думку, що на Чортовім острові тримають невинного. Наглядач дивився на них. У мене виникло вражіння, що то чи не він колотить миром серед челяді Ґермантів.