Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Я зроду не завдам вам, пане, аж стільки мороки, — сказав я, — і повірте, все, що ви для мене зробите, матиме для мене велику вартість. Я глибоко зворушений тим, що ви вшанували мене своєю увагою і виявили бажання бути мені корисним.

На мій превеликий подив, барон подякував мені майже захоплено, і з раптовою довірою, що вразила мене ще в Бальбеку невідповідністю його різкому тонові, узяв мене під руку.

— З молодого недосвіду й легкодумства ви можете ляпнути щось таке, що може розвести нас у різні боки назавжди, — зауважив він. — А зараз, навпаки, ви мене розчулили, і я ладен зробити для вас усе, що можу.

Досі йдучи зі мною під руку й кажучи мені, хоча й з-пишна, добрі слова, пан де Шарлюс то впинався в мене пильним, проникливим, твердим поглядом, яким він вразив мене при нашій вранішній зустрічі під бальбецьким казино, і навіть за кілька років перед тим, біля рожевого терника, в тансонвільському паркові, коли він стояв поруч із пані Сванн, яку я тоді вважав за його коханку, то пас так невідривно очима фіакри, які о цій порі снували по вулиці, що деякі фурмани зупинялися, ніби на нашу вимогу. Але пан де Шарлюс махав їм їхати порожнем.

— Жоден мені не підходить, — казав він, — не ті ліхтарі, не по дорозі. Мені б хотілося, — вів далі він, — щоб ви мене правильно зрозуміли: моя пропозиція геть безкорислива, і я роблю її лише з доброзичливосте до вас.

А ще мене вразило (більше, ніж у Бальбеку), як сильно баронова вимова нагадувала Сваннову вимову.

— Ви, гадаю, досить розумні, щоб не подумати, що я звертаюся до вас за «браком знайомих», зі страху самотности й нуди. Про моїх родичів я вам не нагадую — я думаю, що хлопець вашого віку, виходець із дрібної буржуазії (він з утіхою наголосив на цих двох словах) має знати французьку історію. Бо ці люди з мого кола невігласи, як лакеї, і не читають нічогісінько. Колись прислужували королям магнати, а нині магнати стоять на одній дошці зі служниками. Проте молоді буржуа, як оце ви, — люди очитані. Ви, звичайно, самі здорові знаєте, як гарно сказав Мішле про моїх родаків: «Усесилі Ґерманти уявляються мені направду великими людьми. Що проти них маленький, горопашний король французький, ув’язнений у своєму паризькому палаці?» Про самого себе я не дуже полюбляю говорити, але, може, вам уже відомо, — на це натякнула голосна стаття у « Таймсі », — що цісар австрійський, який завжди виявляв ласкавість до мене і рачить утримувати зі мною кузенівські стосунки, недавно у розмові, вже поданій до вселюдної відомости, заявив, що якби граф Шам-борський мав при собі людину, обізнану не гірше, ніж я, з під-спідком європейської політики, то граф був би нині французьким королем. Я часто думав, що в мені є, — не з рації моїх незначних дарів, а завдяки околичностям, про які ви, може, дізнаєтеся згодом, — скарби досвіду, якесь таємне і безцінне досьє, яким користуватися для себе я не маю права, але до якого молодик поставиться як до коштовности, коли я впродовж кількох місяців передам йому те, що збирав понад тридцять років і що, може, маю лише я один. Я говорю не про пишний пожиток для розуму, який ви здобули б, дізнавшися про певні секрети, за ознайомлення з якими якийсь нинішній Гізо віддав би кілька років життя, бо коли б тайни йому відкрилися, то деякі події постали б для нього в зовсім іншому світлі. І я говорю не лише про події доконані, а про ланцюг обставин (то був чи не найулюбленіший вислів пана де Шарлюса, і, вживши його, він молитовно складав руки, але пальців не згинав, наче таким жестом передавав той збіг обставин, яких ближче не з’ясовував, та їхнє зчеплення). Я по-новому пояснив би вам не лише минувшину, а й прийдешність.

Пан де Шарлюс сам себе урвав, він почав розпитувати мене про Блока, про якого мова мовилася (хоча барон удавав під той час, ніби не чує) у маркізи де Вільпарізіс. І його манера говорити так розминалася з тим, що він казав, аж здавалося, наче він думає про інше й сипле словами машинально; ніби для годиться він поцікавився, чи молодий мій товариш, чи гарний тощо. Якби Блок чув нашу розмову, то пан де Шарлюс зацікавив би його ще дужче, ніж маркіз де Норпуа, тільки з мотивів зовсім інших: його зацікавило б, чи пан де Шарлюс за чи проти Дрейфуса. «Для вашого становлення, — зауважив пан де Шарлюс, поставивши сілька запитань про Блока, — вам годилося б завести приятелів серед чужинців». Я відповів, що Блок француз. «А-а! — сказав пан де Шарлюс. — А я думав, жид». Наголошення на такій невідповідності навело мене на думку, що пан де Шарлюс найза-пекліший антидрейфусар, яких я тільки знаю. Але він висловився проти оскарження Дрейфуса у державній зраді. Хоча зробив це так: «Здається, газети пишуть про Дрейфуса, ніби він зрадив батьківщину, так мені здається, бо я читаю газети через п’яте-десяте; читати газети для мене все одно, що мити руки; нічого цікавого я в них не знаходжу. У кожному разі складу злочину тут немає, земляк вашого приятеля вчинив би злочин проти своєї країни, якби зрадив Юдею, але до чого тут Франція?» Я заперечив, що в разі війни жидів поставлено б під рушницю вкупі з усіма. «Можливо, й не доведено, що це було б зле. Та як мобілізують сенегалів чи мальгашів, то навряд чи вони з надто великою звагою битимуться за Францію, і це природно. Вашого Дрейфуса радше можна б покарати за порушення правил гостинности. Але годі про це. Чи не могли б ви попрохати вашого приятеля, щоб він повів мене до синагоги, коли там відбуватиметься якась урочистість, скажімо, обрізання, з жидівськими співами? А може, він винайме залу і влаштує для мене біблійний вертеп, як ото дівиці з Сен-Сіру грали, розважаючи Людовіка XIV, расінівські сцени на теми псалмів. І чи не можна щось комічне? Скажімо, ваш приятель у змаганні зі своїм батьком зранив би його, як Давид Голіафа. Вийшов би втішний фарс. А ще він міг би дати гарту або, як каже моя стара служниця, перегнати гречку своїй нені. Оце було б здорово, це б нас розважило. Як по-вашому, дядьку? Адже ми кохаємося в екзотичних видовищах, адже якби побити цю азійську прояву, то стара шерепа дістала б по заслузі, та й край». Вимовляючи ці моторошні й майже біснуваті слова, барон де Шарлюс до болю стискав мені руку. Згадавши оповіді родичів пана де Шарлюса про те, який він напрочуд добрий до своєї старої служниці, чий мольєрівський суржик він допіро цитував, я подумав, як цікаво було б визначити, -- явище це, по-моєму, ще малодосліджене і заплутане, — як уживаються доброта і злість в одному й тому самому серці.