Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Я надумав, користуючися з цієї несподіваної ласки барона де Шарлюса, звернутися до нього з проханням: чи не може він влаштувати мені зустріч із братовою, але в цю хвилину мою руку ніби вдарило струмом. То випручав свою руку барон де Шарлюс. Попри те, що він, розмовляючи, стріляв очима навкруг, він тільки оце вгледів графа д’Аржанкура, який виринув із-за рогу. Для бельгійського посла то була, мабуть, прикра зустріч; він підозріливо бликнув на мене, ніби перед ним була проява, — майже так само дукиня Ґермантська блимала на Блока, — і спробував нас поминути. Але де Шарлюс, ніби намагаючись попасти йому на очі, нагукав на нього і сказав дось, аби сказати. Гадаючи, може, що граф д’Аржанкур мене не впізнав, барон сказав йому, що я великий друг маркізи де Вілььпрізіс, дукині Ґермантської, Робера Сен-Лу, а він, барон де Шарлюс, давній друг моєї бабусі й був би щасливий перенести на онука бодай частку своєї симпатії до неї. І все ж від мене не приховалося, що, хоча в маркізи де Віль-парізіс графові д’Аржанкурові лише названо моє ім’я, граф був тепер зі мною холодніший, ніж годину тому, та й потім він ще довгенько при зустрічах зі мною бокував. Того вечора він дивився на мене цікаво, але неприязно, а коли прощався з нами, подав мені після вагання руку, але одразу ж її відсмикнув.

— Ця зустріч не з приємних, — сказав пан де Шарлюс. — Д’Аржанкур вельможного роду, але зле вихований, дипломат поганенький, невірний чоловік, бабій, готовий образ шальвіри; з розбору людей, які не здатні зрозуміти, зате здатні цілком занапастити достеменні вартості. Я маю надію, що наша приязнь, якщо тільки вона виникне, буде саме такою вартістю, і ще сподіваюся, що ви будете ласкаві оберігати її, так само як і я, від копняків ось таких ослів, які знічев’я, з незграбносте, зі злости топчуть те, що треба берегти. На жаль, більшість світовців склепані на таке модло.

— Дукиня Ґермантська, мабуть, людина премудра. Сьогодні ми з нею розмовляли про можливості нової війни. Здається, вона добре з цим обізнана.

— Ні з чим вона не обізнана, — відповів де Шарлюс сухо. — Жінки, як і більшість, зрештою, чоловіків, зовсім темні у справах, про які мені хочеться з вами побалакати. Моя братова — уроча істота, але вона уявляє, що живе в добу, описану бальзаківським пером, коли жінки впливали на політику. У наші дні спілкування з нею для вас згубне, як, зрештою, і виходи у світ взагалі. Я саме про це найперше і хочу вас попередити, але мене перебив цей бельбас. Перше, чим доведеться ради мене вам пожертвувати, — а цих жертв я вимагатиму від вас стільки, скільки зроблю вам послуг, — це порвати зі світом. Я болів душею, бачачи вас на цьому дикому збіговиськові. Ви скажете, що і я був там, але для мене це не вихід у світ, а одвідання родичів. Згодом, у дійшло-му віці, якщо вас знову поманить у салони, то це вже не вийде вам боком. Мені не треба пояснювати, як я вам тоді прислужуся. «Сезам» палацу Ґермантів і всіх будинків, які варті того, щоб двері їхні розчинилися перед вами, — цей «Сезам» до моїх послуг. Я буду і за суддю, і за каліфа. Поки що ви ще лише «оглашений». Ваша присутність у вищому світі є якимсь бешкетом. Передусім не треба пускатися берега.

Ага, пан де Шарлюс заговорив про свою візиту до маркізи де Вільпарізіс, от я і спробуй з’ясувати, ким він їй доводиться, з’ясувати її рід, але з уст у мене вихопилося запитання; я спитав про родовід Вільпарізіс.

— Далебі, запитання не таке просте, — заторохтів пан де Шарлюс скоромовкою. — Це все одно, якби ви мене спитали, що таке ніщо. Моя тітка може все собі дозволити, і от їй стрельнуло в голову вдруге побратися з таким собі паном Тіріоном, і через це найславетніша французька фамілія перевелася нанівець. Тіріон безперешкодно, як у романах, узяв собі вигасле аристократичне ймення, а потім переставився. Історія мовчить, чи спокушало його, щоб підписуватися Тур д’Овернь, а чи вагався він між Тулузою і Монморансі. У кожному разі обрав щось інше і пошився в пана де Вільпарізіс. Після сімсот другого року таких випадків уже не було, і я подумав, що наміри його скромненькі — натякнути, що він родом з Вільпарізіса (є таке підпаризьке містечко), що там у нього нотаріальна контора чи перукарня. А тітка з великого розуму — зараз вона в таких літах, коли на дитячий сходять, — заявила, що в роду її мужа був такий маркі-зат, і написала про це всім нам; невідомо навіщо, вона вирішила залагодити все офіційно. Коли хтось прибирає собі прізвище, на яке не має права, то не треба галасувати — треба чинити, як учинила наша чарівна приятелька, так звана графиня М. Вона не послухалася поради свого чоловіченька Альфонса Ротшильда і відмовилася збільшити внесок на користь папи ради набуття титулу — все одно це не вповноважило б її більше на нього. Але ось що в цьому найкумедніше: тітка заходилася скуповувати портрети достеменних Вільпарізісів, до яких покійному Тіріонові було через дорогу навприсядки. Тітчин замок обернувся на скупку, і цей потоп портретів поховав під собою портрети якихось там Ґермантів і якихось там Конде, адже, що не кажи, а то була дрібнота. Маршани щороку фабрикують для неї нові. У неї в замку, в їдальні висить портрет Сен-Сімона через те, що його братаничка називалася в першому шлюбі де Вільпарізіс, хоча, ймовірно, автор «Мемуарів» повинен цікавити гостей цього замку не лише тому, що він доводився прадідом панові Тіріону.