Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Надвечір’я занурювало мене, завдяки пам’яті, в давнє й живлюще повітря, і я вдихав його з таким самим залассям, з яким Орфей вдихає легесенький, незнаний легіт Єлисейських Полів. Але день добігав кінця, і мене огортала вечірня журба. Машинально позираючи на дзиґарі, аби знати, чи скоро вернеться Альбертина, я переконувався, що встигну ще одягтися й спуститися до власниці будинку, дукині Ґермантської, — порадитися з нею, які гарні речі подарувати моїй приятельці. Іноді я здибав дукиню на подвір’ї, вона проходжувалася, навіть у негоду, в маленькому капелюшку та хутрі. Я добре знав, що для багатьох інтелігентних людей вона просто якась пані, та й годі, титул дукині Ґермантської не означає тепер нічого, коли вивелися герцогства і князівства, але я засвоїв собі інший підхід у ставленні до людей та країв. Мені ввижалося, ніби ця дама в хутрі, кидаючи виклик негоді, ця дукиня, княгиня, віконтеса, носить усі свої замки з собою, як-от постаті, вирізьблені на портальній арці, тримають у руках збудовані ними собори чи відборонені ними міста. Але тільки мислені мої очі могли бачити ці замки, ці ліси у лівій, обтягненій рукавичкою, руці дами в хутрі, кузини короля. У дні дощові тілесні мої очі розрізняли тільки парасоля, яким дукиня не забувала запастися. «Ніколи не знаєш, де спіткнешся, так безпечніше: бува, зайду далеченько, а візничий заправить як за рідного батька». Слова «заправить як за рідного батька», «не по наших грошах» не сходили в дукині з язика, так

само як «доводиться бідувати», і було невгадно, казала вона так тому, що вважала забавним сказати, що от вона, багачка, бідує, чи тому, що паношилася тим, що от вона, аристократка, може вдавати з себе селючку, не хвалитися багатством, як хваляться тільки багатії, що гордують убогими. Може, ця звичка завелася в неї тоді, як вона, вже забагатіла, але ще не досить, з уваги на кошти, потрібні для утримання стількох маєтків, і, зазнаючи певної грошової скрути, не хотіла справляти враження, ніби криється з цим. Те, з чого найчастіше жартують, переважно пов’язане з найбільшими клопотами; а не признаємося ми в тих клопотах, може, з таємною надією, що співрозмовник візьме наші слова за чисту монету: слухаючи, як ми жартуємо, він подумає, що все це сказано тільки для дотепу.

Я знав, що в цю пору найпевніше застану дукиню вдома, і це мене підохочувало, — так мені було легше попросити в неї докладних указівок щодо Альбертини. Я йшов туди, майже не думаючи, яка це дивина: я йду до таємничої дукині Ґермантської мого дитинства, і то лише з тим, щоб нею скористатися, мов яким телефоном, надприродним інструментом, на диво якого ми колись так чудувалися і яким тепер послуговуємося автоматично, щоб викликати кравця чи замовити морозиво.

Предмети туалету справляли Альбертині велику приємність. Я не міг утриматись, аби щодня їй чогось не дарувати. Вона захоплено правила мені про шарф, накидку, парасольку після того, як зіркі її очі з вікна або на подвір’ї миттю укмічували те, що було гоже на шиї, на плечах, на руці дукині Ґермантської; знаючи, що губа в Альбертини не з лопуцька (до того ж смак її розвинувся в розмовах із Ельстіром), що вона не поласилася б на будьякий виріб, хай навіть і гарний, спокусливий для очей якоїсь простушки, а для неї нікудишній, я нишком навідував дукиню, аби розпитати її, де, як, із якої моделі було виготовлене те, що подобалося Альбертині, куди треба звернутися, аби дістати таке саме; в чому полягає секрет кравця, елегантність (Альбертина називала це «шиком», «стилем») пошиву, як точно називається крам, — краса матеріялу мала тут своє значення, — що його належало справляти.

Коли по приїзді з Бальбека я сказав Альбертині, що дукиня Ґермантська мешкає напроти нас, у тім самім палаці, вона, зачувши почесний титул і гучне ім’я, прибрала більш ніж байдужої, ворожої, погордливої міни — у натур гордих і палких ознака безсилої жадоби. Правду кажучи, Альбертина була прекрасна душа, але її приховані прикмети могли розвиватися єдино серед перешкод, якими є наші уподобання або жалоба по наших уподобаннях, що їх нам довелося зректися, — в Альбертини то був снобізм. Жалоба ця називається ненавистю. Ненависть Альбертини до «світу», зрештою, посідала в ній надто мало місця й подобалася мені своїм революційним духом — я маю на увазі нещасливу любов до шляхти, — закарбованим у французькому характері на зворотному боці медалі, чий другий бік віддзеркалює великопанство дукині Ґермантської. Про це великопанство, раз туди не потрапити, Альбертині було б, може, й байдуже; а проте їй згадалися Ельстірові слова, що дукиня серед парижанок одягається найкраще, і республіканська зневага до дукині поступилася місцем у моєї приятельки жвавою цікавістю до чепурухи. Вона часто розпитувала мене про дукиню Ґермантську і любила, коли я ходив до дукині радитися щодо її туалетів. Певна річ, я міг би просити поради в пані Сванн, я навіть написав їй якось про це. Але дукиня Ґермантська (таке в мене склалося враження) спромоглася на більше у штуці вдягатися. Якщо, зайшовши до неї на хвильку (впевнившись, що вона вдома, і звелівши попередити мене, коли Альбертина вернеться), я заставав дукиню, оповиту туманом сірого крепдешину, я розумів, що цей стрій — рівнодійна складних причин і в ньому все обдумано до цяти; я поринав у крепдешинову атмосферу, як поринають ув атмосферу вечорів, перлисто-сріблястих від мли; якщо ж, навпаки, я бачив її в полум’ї китайського жовто-червоного шлафроку, я дивився на неї, як на розжеврілу сонячну заграву; ці туалети були не випадковою, мінливою за нашим бажанням декорацією, а конкретною і поетичною реальністю — як реальність погоди в даний день чи освітлення певної години.