Марсель Пруст: У пошуках утраченого часу. Полонянка

Але найчастіше, замість цього слідства, я з небувалою досі енергією, якої не вживав на те, щоб її супроводжувати, починав планувати Альбертинині прогулянки і говорив про них так захоплено, як говорять лише про нездійсненні прожекти. Я висловлював таке палке бажання оглянути вітражі Сент-Шапелі, такий глибокий жаль через незмогу зробити це лише з нею вдвох, що вона відповідала лагідно: «От що, котику, як вам так притьмом охота, переламайте себе, їдьмо з нами. Ми на вас почекаємо. А втім, якщо ви волієте побути лише зі мною, я спроваджу Андре додому, вона поїде іншим разом». Але саме ці її вмовляння і зміцнювали мій спокій, і я домагався того, чого хотів, — сидіти вдома.

Я не задумувався, що апатія, з якою я припоручав Альбертину Андре чи шоферові, покладаючи на них утишення мого хвилювання, обезвладнювала мене, сковувала здатність розуму користатися з уяви, паралізувала завзяття, здатне щось підказати, спонукати до протидії. Тим паче що такі нахили були в мене вроджені: світ можливостей завжди був для мене відкритіший, ніж світ реальних здійснень. Ця особливість корисна для душознавства, але не рятує в конкретному випадку. Мої ревнощі та її муки народжувалися з образів, а не з припущень. Отож-бо в житті людей та в житті народів (і в моєму житті теж це мало статися) випадає день, коли треба, щоб у тобі сидів префект поліції, передбачливий дипломат, таємний агент, який, замість марити про безмежні можливості, бере вола за роги й каже собі: «Якщо німці заявляють те-то й те-то, виходить, вони хочуть зробити зовсім інше; і не абстрактне зовсім інше, а конкретно те чи те, а то вже и проводять його в життя», «Якщо такий-то втік, то втік не в а , не в б , а у в , і шукати його слід у в ». На жаль, такий хист і так був не надто в мене розвинений, а я ще й притуплював його, марнував свою силу, розпускав себе, умивав руки, поки інші пильнували замість мене. Щодо причини мого впертого сидіння вдома, то мені було б неприємно визнати її Альбертині. Я казав їй, що лікар приписав мені постільний режим. То це була неправда. А коли б це й відповідало дійсності, ніякі лікарські приписи не перешкодили мені супроводжувати Альбертину. То була вимовка, щоб не їхати з нею та Андре. Наведу тільки один резон, підпертий розумом. Коли я виїздив з Альбертиною, то починав нервуватись, ледве вона на хвилю покидала мене; я уявляв, що вона змовляється з ким-небудь чи бодай пускає комусь бісики. Якщо вона була у злому гуморі, я боявся, що ненароком розладнав чи змусив відкласти якийсь її задум. Реальність завше тільки принада для Незнаного, слідами якого далеко не зайдеш. Краще дивитися крізь пальці, щоб не було в нас думу, як того шуму, краще не підкидати ревнощам жодної конкретної подробиці. На лихо, коли ти відрізаний від довкілля, світ внутрішній також щедрий оказії; навіть без прогулянок з Альбертиною, сподибувані за самотніх роздумів випадки підсовували мені уламки реальности, а ці уламки знов притягували, наче магніт, щось із отого Незнаного, від тої хвилі для мене вже нестерпного. Хоч би ми жили під повітряним дзвоном, все одно б там діяли асоціації та спогади.

Проте душевні урази і в цьому дзвоні не відбувалися як стій; тільки-но Альбертина вирушала на прогулянку, я відчував, бодай на кілька хвилин, бадьорість — мене покріплювала животворна сила самоти. Я брав участь у втіхах дня, коли той тільки народжувався; пробудженої жадоби — примхливої і суто особистої моєї забаганки — заживати їх було б не досить, щоб наблизити їх до мене, якби особлива погода кожного дня не викликала в мені минулих образів; ба більше, вона підтверджувала сьогоднішню реальність, безпосередньо приступну всім, кого випадкові, а отже, й дріб’язкові обставини не силували сидіти вдома. У певні погідні дні було так зимно, у кімнаті все так дихало вулицею, немовби стіни будинку розступилися, і щоразу, як пробігав трамвай, дзвінок його лунав так, наче хто срібним ножем бив по шкляному домі. Але з особливим захватом я дослухався до нового звуку в собі, звуку душевної скрипки. Її струни напиналися чи відходили залежно від температури, надворішнього освітлення. В нашій істоті, інструменті онімілому від одноманітности звички, спів народжується з таких відступів, таких коливань — джерела всякої музики: аура певних днів одразу перекидає нас на іншу тональність. Ми віднаходимо забуту мелодію, чию математичну невідворотність могли б відгадати, хоча попервах її співаємо, не знаючи, що воно таке. Тільки ці внутрішні зміни, дарма що їхнє джерело було поза мною, оновлювали для мене зовнішній світ. Якісь давно вже замуровані двері отверзалися в моєму мозкові. Життя якихось міст, веселощі якихось прогулянок визискували в мені своє місце. Тремтячи всім тілом довкола бреньливої струни, я ладен був віддати за цей такий незвичайний стан і моє сіре минуле, і моє майбутнє, стерте гумкою звички.