Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Зате від Альбертини сподіватися було вже нічого. З кожною годиною вона ніби поганшала. Тільки коли збуджувала жагу в інших і я, дізнавшися про це, знову казився і намагався відбити її в них, вона виростала в моїх очах. Вона могла мені завдавати хіба болю, радощів від неї я не сподівався! І марудна моя прихильність трималася на самому стражданні. Коли мука минала, а з нею й потреба її втишувати, — така собі жорстока розвага, що поглинала всю мою увагу, — я відчував, що Альбертина для мене нічого не важить, як і я для неї. Так тривати далі не могло, я сохнув і марнів; іноді мені хотілося довідатись, чи не вчинила вона якогось плюгавства, чогось, що нас би порізнило, що дало б нам змогу помиритися і зробити інакшим, попустити той ланцюг, що нас єднав, — тоді б я помалу-малу зцілився.

Наразі ж я вишукував безліч нагод — безліч розваг, здатних створити для Альбертини ілюзію щастя зі мною, щастя неможливого. Мені хотілося зараз після одужання майнути до Венеції; та як би я це зробив, оженившися з Альбертиною? Уже в Парижі я так її ревнував, що як і важився знятися коли з місця, то лише з тим, щоб її супроводити! Навіть коли я домував цілісінький день, думка моя линула за Альбертиною під час її прогулянки, обводила далеке синясте видноколо, створювала довкола центра, — а центром був я, — рухому й млисту зону непевности. «Від скількох мук прощання, — казав я собі, — вберегла б мене Альбертина, коли б, зваживши, що я вже не згадую про одруження, вирішила коли-небудь не повернутися з прогулянки, коли б поїхала до тітки назавжди, не попрощавшись!» Серце моє, відтоді як рана його зашрамувалась, не було вже зрощене з серцем моєї приятельки; в уяві я міг її безболісно пересувати, віддаляти. Звичайно, не вийшовши за мене, вона вийде за когось іншого, а як зостанеться вільна, та, може, від дасться отим, таким бридким для мене, захопленням. Але стояла така ясна година, я був такий певний, що Альбертина повернеться ввечері, що як та думка про її можливі вибрики мені й спадала, я вольовим зусиллям міг запакувати її в якийсь закамарок мозку, де вона важила б не більше, ніж для мого реального життя важила б нецнота вигаданої особи; розігріваючи свою досі закляклу думку з енергією, яку я чув у голові — енергією фізичною й мозковою, на кшталт м’язового руху й духовного почину, — я подолав звичний стан наслання і вирвався на свіже повітря, ширяючи на високості, де жертвувати всім, щоб запобігти Альбертининому шлюбу з кимось іншим і щоб перепинити шлях її потягові до жінок, здавалося мені таким самим безглуздям, як це було б в очах кожного, хто б її не знав. Зрештою заздрощі — хвороба переміжна, причина її примхлива, свавільна, завжди та сама в того самого хворого, іноді геть-то одмінна в іншого. Одні астматики перемагають напад, відчиняючи вікно, дихаючи сильним вітром чи гірським чистим повітрям, інші — сховавшись у середмісті, в прокуреній кімнаті. Нема ревнивців без відхилень. Один примиряється зі зрадою, аби лише жінка в ній зізналася; інший — аби лише її від нього приховали; зрештою вони обоє рябоє, бо якщо один ревнивець ще більше ошуканий через те, що правду від нього криють, то інший шукає в тій істині поживи для розростання, відновлення своїх страждань.

Ба більше, ці дві супротивні манії ревнощів часто розходяться з тим, у чому ревнивці благають зізнатися чи чого не хочуть чути. Трапляються чоловіки, ревниві лише до чоловіків, з якими їхня коханка має зв’язок віддалік від них, але згодні на те, щоб вона віддавалася іншому, аби тільки це було з їхнього благословення, поблизу від них, якщо не в них перед очима, то бодай під одним дахом. Цей випадок частенький у людей літніх, закоханих у молоду жінку. Вони відчувають, як їм важко сподобатись їй і вряди-годи — незмогу вдовольнити її; побоюючись зради, вони воліють дозволити відвідувати її у себе вдома комусь, хто — як гадають — нездатний давати їй поганої поради, зате здатний її потішити. В інших усе навпаки: не відпускаючи коханки ні на хвилинку саму в добре відоме їм місто, тримаючи її в неволі, вони дозволяють їй поїхати на місяць до країни, їм незнаної, де їм годі собі уявити, які коники вона там виливатиме. Щодо Альбертини я улягав обом тим протиболющим маніям. Я не ревнував би, якби вона розважалася біля мене, якби я потурав тим розкошам, якби вона їх заживала цілковито під моїм наглядом, — не треба було б боятися брехні; і я, мабуть, менше ревнував би, коли б Альбертина поїхала до країни такої мені невідомої й далекої, що я не міг би уявити її способу життя, не мав змоги й спокуси пізнати його. В обох випадках сумніви могли відпасти чи то через цілковиту обізнаність, чи то через цілковите невідання.